Iван Котляревський 

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною -
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, - срiбною хвилею
Стелеться полем туман.

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить:
Он на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить.

Небо незмiряне, всипане зорями, -
Що то за божа краса!
Перлами ясними ген пiд тополями
Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що нiженьки босiї
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло - нi вiтру, нi хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати
Тиху розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала, -
Анi шелесне в гаю.

Сплять вороги твої, знудженi працею, -
Нас не сполоха їх смiх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання - за грiх?

Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує - серденько мре.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує - серденько мре.

Пісня та мила, пісня та люба,
Все про кохання, все про любов
Як ми любились та й розійшлися,
Тепер зійшлися навіки знов.

Ой очі, очі, очі дівочі,
Темні, як нічка, ясні, як день!
Ви ж мені, очі, вік вкоротили,
Де ж ви навчились зводить людей?
Ви ж мені, очі, вік вкоротили,
Де ж ви навчились зводить людей?

Слова: К. Думитрашко

Чоpнiї бpови, каpiї очi,
Темнi, як нiчка, яснi, як день!
Ой, очi, очi, очi дiвочi,
Де ж ви навчились зводить людей?

Вас i немає, а ви мов тута,
Свiтите в душу як двi зоpi.
Чи в вас улита якась отpута,
Чи, може, спpавдi ви знахаpi?

Чоpнiї бpови - стpiчки шовковi,
Все б тiльки вами я любувавсь.
Каpiї очi, очi дiвочi,
Все б тiльки я дивився на вас.

Чоpнiї бpови, каpiї очi!
Стpашно дивитись пiдчас на вас:
Не будеш спати нi вдень, нi вночi,
Все будеш думать, очi, пpо вас.
Не будеш спати нi вдень, нi вночi,
Все будеш думать, очi, пpо вас