Батьки Некрасова були в дружніх стосунках з В. Леніним і А.Луначарським. Вони багато років прожили за кордоном. Некрасов жив з батьками декілька років у Парижі, потім сім’я повернулася до Києва.

Навчався на архітектурному відділенні Київського інженерно-будівельного інституту й одночасно в театральній студії при театрі російської драми, яку закінчив 1937

Два роки перед Другою світовою війною Некрасов працював актором у різних театрах. На фронті Некрасов був сапером, двічі серйозно поранений. Після Сталінградської битви Некрасов, як сам сказав, "з чистим серцем і помислами" вступив у партію, перші сумніви щодо якої з’явилися вже в 1946 після відомої постанови про журнали "Звезда" і "Ленинград".

1946 в журналі "Знамя" опублікована повість Некрасов "В окопах Сталінграда", за яку 1947 він одержав Сталінськую премію. Це була перша і на довгі роки практично єдина правдива книга про війну. Всю премію Некрасов віддав на купівлю колясок для інвалідів війни.

Як розповідає друг Некрасова, журналіст і письменник Г. Кіпніс, Некрасов усе життя було властиве якесь добре хлоп’яцтво. Наприклад, є автопортрет Некрасова, написаний ним у манері Аненського і навіть з його "підписом" на полотні. І багато знавців цього художника не виявили підробки. Любив Некрасов підробляти марки і був по-дитячому щасливим, коли пошта теж не виявляла підробки.

Некрасов дуже любив Київ, ніколи не втомлювався показувати свої улюблені місця всім, хто приїздив до нього. Це Некрасов знайшов будинок М. Булгакова на Андріївському узвозі і розповів про нього, саме він домігся впорядкування виявленої ним могили невідомого солдата, він же добивався створення меморіялу в Бабиному Яру, розшукував дані з історії білої ґвардії в Києві.

За дружбу з діячами української культури Некрасова лаяли як за зв’язки з українськими націоналістами. Коли ж Некрасов виступив проти створення в Бабиному Яру парку відпочинку з розвагами, його звинуватили в сіонізмі

1963 розглядалася персональна партійна справа Некрасова за нариси про Америку "По обидва боки океану", яка закінчилася суворою доганою. Перепало Некрасову і від М.Хрущова, коли той громив творчу інтеліґенцію.

За першої хвилі репресій проти української інтеліґенції (1965) зібрали актив з представників Спілки письменників України, Президії Верховної Ради УРСР і ЦК КПУ, на якому обговорювалася, точніше, засуджувалася творчість І.Дзюби, Л.Костенка, І.Драча, Некрасова та інших, від яких вимагали каяття.

Некрасов сказав, що завжди казав, каже і буде казати правду, за яку воював в окопах Сталінграда. Несподівано в залі вибухнули оплески, і навіть президія на чолі з М.Підгорним мусила, як сказав А.Галич, "скласти долоні".

Однак двотомник Некрасова був розсипаний

1966 Н. підписав листа 25 діячів науки і культури Ґенеральному секретареві ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Сталіна, що стало початком його опозиційної громадської діяльності. Восени 1966 підписав колективного листа до Верховної Ради РРФСР з протестом проти нових статей кримінального законодавства (190-1 і 190-3), введених для боротьби з інакодумством.

1968 Н. разом з багатьма підписав листа депутатам Верховної Ради СРСР про те, що звинувальний вирок п’ятьом демонстрантам, які вийшли на Красну площаду з протестом проти введення військ до Чехословаччини -  порушення основних прав і свобод громадян.

1969 -  нова персональна партійна справа за лист на захист В. Чорновола і виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.

І кожного разу це супроводжувалося проробками, поясненнями й оберталося забороною публікацій

Некрасов завжди любив і був близьким до кіно. За його сценарієм знято фільм "Солдати"; у найтяжчі роки, коли його зовсім перестали видавати, за сценарієм Некрасова був створений документальний фільм з багатьох частин "Невідомому солдатові", який дістав почесну нагороду на Лейпціґському фестивалі документальних фільмів, та хронікальний фільм "Пятдесят вісім хвилин в Італії".

1970 Н. вперше друкується за кордоном (журнал “Грани”, №74). У червні 1972 співробітники КДБ провели в нього обшук, під час якого виявили самвидаНекрасов В.П разом з А. САХАРОВИМ виступив на захист Л. ПЛЮЩА.

1972 Н. виключають із партії. Цей день, за його ж словами, він вважав найщасливішим днем в своєму житті. Після цього Некрасов одразу потрапляє до "чорного" списку секретаря ЦК КПУ В.Маланчука.

Тиск і переслідування Некрасова посилюються. За другої хвилі репресій проти української інтеліґенції (1972-1973) багатьох діеячів культури примушували публічно засуджувати Некрасова, а ті, хто відмовлявся (наприклад, Г.СНЄГІРЬОВ) самі піддавалися переслідуванням.

17.01.74 у Н. було проведено 42-годинний обшук (щоправда, з перервою на ніч). Унаслідок цього вилучено сім мішків рукописів, книг, журналів, ґазет, листів, фотоґрафій та іншого.

У березні 1974 Некрасова, який гостював у Москві, примусово вислали на місце проживання, в Київ.

У самвидаві з’явилася стаття Некрасова "Кому це потрібно?" про переслідування, яких він зазнавав 11 років, і про те, що влада свідомо, позбавляючи його читачів, виштовхує його в еміґрацію. Якщо ж влада хоче в такий спосіб вимусити його кривити душею, то він рішуче відмовляється від цього -  "Ліпше нехай читач обійдеться без моїх книг... Я ніколи не принижу свого читатача брехнею".

В еміграції Некрасов жив у Парижі, працював на радіо "Свобода", мандрував і, звичайно, писав. Видав 6 нових книг (спогади, дорожні замітки, нариси, есе), але відсутність звичного середовища і свого читача дуже гнітили Н.

Помер Н. 03.09.87. Похований на російському кладовищі в Парижі.