Фатех Вергасов

Незважаючи на колосальний тиск з боку московських ідеологів, які формували "нову історичну спільність – радянський народ", Шелесту вдавалося дещо стримувати процес зросійщення українських шкіл.

Так, у 1960-61 роках 68 відсотків школярів навчалися українською мовою. За десять років цей показник зменшився лише на 8 відсотків. В умовах тодішнього СРСР ці приклади мовної політики в окремій республіці були не лише "перегином", але й крамольним "ухилом" до націоналізму.

Більше того, – Шелест різко відреагував на виступ секретаря з ідеології Львівського обкому Валентина Маланчука, який у розріз політики офіційного Києва примудрився надрукувати в Москві кілька статей, де боротьбу з націоналізмом розглядав як основне завдання компартії.

Маланчук, звісно, здобув підтримку кремлівських ідеологів, тому зняти його з роботи Шелест не зміг. Однак перевів Маланчука на посаду заступника міністра, що в тодішніх умовах фактично означало зупинення партійної кар’єри: без дозволу міністра жодних самостійних кроків Маланчук не мав права робити. "Визволив" Маланчука при підтримці Москви і таким чином породив "маланчуківщину" в Україні вже В. Щербицький

Источник

Безумовно, найболючішою темою є "Щербицький і українство". Адже неможливо не визнати: роки його правління справді були часом наймасовіших від кінця 1940-х репресій проти української інтелігенції. Люди, які працювали поруч із Щербицьким, сьогодні намагаються перекласти відповідальність на зловісного секретаря з ідеології Валентина Маланчука чи шефа республіканського КГБ, колишнього "смершівця" Віталія Федорчука, які зробили "боротьбу з українським буржуазним націоналізмом" основою свого кар’єрного просування.

"Адвокати" Щербицького підкреслюють: сам ВВ був "технократом", і вкрай неохоче ліз у питання ідеології. Нагадують: при нагоді він навіть рятував декого з тих, над ким уже було занесено сокиру. Як-от Ліну Костенко, чия книга "Над берегами вічної ріки" з’явилася 1977 року після 16-річного вимушеного мовчання. Та й репресії 1972 року розпочалися, мовляв, ще за Петра Шелеста, який намагався на такий спосіб утриматися на посаді.

Напевно, в усьому тому є частка правди. ВВ не був, очевидно, патентованим українофобом, яким був Маланчук, чи, тим більше, Суслов. Він не був і надісланим з Росії "варягом" (як Постишев), бо походив з Верхньодніпровська, що виник на місці давнього запорозького зимівника.

Та й саме прізвище "Щербицький" (за Грінченком і Яворницьким щерба - навариста козацька юшка на борошні) вказує на давні запорозькі родові корені. Згадують, що мати майбутнього лідера Тетяна Іванівна до останніх днів говорила виключно українською мовою, а в родині як реліквія зберігався ще дореволюційного видання "Кобзар", з якого ВВ, за свідченням співробітників, міг напам’ять цитувати чималі уривки

Источник

Всякое бывало, но период, когда Олийнык стал у партийного руля "спілчан", был позитивным. В этой роли Борис Ильич появился где-то во второй половине 70-х и продержался десять лет. За эти годы не было никаких идеологических проработок, накачек и головомоек. Он умело балансировал, но работа парткома была направлена на то, чтобы удержать СПУ на уровне.

А когда пришел на должность главного идеолога Украины довольно страшный человек Валентин Маланчук (за полгода он остановил 600 версток украинских книг, всюду видя маленьких Шелестов), он решил переименовать Спилку. Об этом мало кто знает, но мне тогда как раз выпало счастье (или несчастье) быть консультантом отдела культуры ЦК КПУ, и помощник Владимира Щербицкого — Врублевский — вызывал меня по этому поводу.

Мол, у наших соседей название "Союз советских писателей Белоруссии", а у нас почему-то без "советских". Я ответил экспромтом: "А что тут такого — разве ЦК КПУ называется ЦК Компартии советской Украины?

В полной расшифровке ЛКСМУ тоже ведь нет "советского". Он попросил, чтобы я изложил это в объяснительной записке, что и было сделано. Вопрос о переименовании Спилки отпал (а это, кстати, решалось только на уровне Щербицкого)

Источник

На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу.

Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу

источник

Особая атмосфера идеологического маразма, господствовавшая в Украине после прихода В.Щербицкого на пост первого секретаря ЦК КПУ (он сменил "либерального" Шелеста в апреле 1972 г.), достигла своего апогея в преследовании творческой интеллигенции.

Достаточно назвать имена поэтов-лагерников Василя Стуса и Миколы Руденко, жертву КГБ УССР писателя и режиссера Гелия Снегирева, опозоренного и осужденного кинематографиста Сергея Параджанова.

В один из "черных списков", составленных секретарем ЦК В. Маланчуком, попали И. Драч, В. Симоненко, М. Винграновский, И. Дзюба, С. Тельнюк, В. Некрасов и другие

Источник

Лист секретаря цк кпу в. маланчука в політбюро ЦК КПУ

Весна 1973 р.

“За останні роки в діяльності ідеологічних центрів імперіалізму все більшого значення надається так званому націонал-комунізму, спрямованому проти ідеології марксизму-ленінізму, дружбу народів і пролетарського інтернаціоналізму. Це обумовлено тією обставиною, що саме націоналізм сьогодні став спільним знаменником всіх різновидів “лівого” і “правого” опортунізму та різних модифікацій антикомунізму, помітне місце серед них якраз і має націонал-комунізм.

За кордоном, особливо українською націоналістичною еміграцією, активно досліджуються ідейно-політичні платформи та досвід практичної антирадянської діяльності укапістів і боротьбистів, видано багато статей і брошур на цю тему, зокрема, “Документи українського комунізму”, “Сторінки з історії Комуністичної партії України”, “Микола Скрипник” та ін.

В антирадянській пропаганді активно використовуються такі типові представники націоналізму, як Шахрай і Лапчинський. В 1967 р. в Нью-Йорку було перевидано пасквільну книжку С. Мазлаха і В. Шахрая “До хвилі (що діється на Україні і з Україною)”. Ватажку ряду зарубіжних угрупувань українських буржуазних націоналістів лементують про можливість реалізації ідей націонал-комунізму на Україні, навіть в умовах радянського ладу, шляхом відриву її від Союзу РСР.

Все це зумовлює необхідність рішучого посилення боротьби проти ідеології націонал-комунізму, грунтовного і всебічного викриття ворожої марксизму-ленінізму ідейно-теоретичної сутності і політичного спрямування націонал-комунізму всіх різновідностей, особливо українського.

При цьому важливо розкрити ідейно-політичну спорідненість і наступність доктрин сучасних трубадурів націонал-комунізму з поглядами їх посередників, зокрема, боротьбистів та різних націонал-ухильницьких елементів в КП(б)У, їх теоретичну неспроможність і політичну шкідливість”.

Бажан О. “Мене називають сучасним Кочубеєм...” // Літературна Україна - 1993 - 02 грудня

Источник

Пока советский режим был силён, проблемы национальных окраин СССР не вырывались наружу. Бдительные республиканские КГБ душили проявления этнического самосознания своих народов практически на стадии формирования. Редким диссидентским группам удавалось развернуть публичную деятельность. В основном движение ограничивалось малочисленными интеллигентскими кружками.

Причём основными очагами национализма в послевоенном Союзе были вновь присоединённые Западная Украина и Прибалтика. Эти же территории первыми начали эскалацию национального протеста в период перестройки и углублявшегося кризиса, когда власть была ослаблена внутрипартийной борьбой.

После подавления украинского вооруженного сопротивления в западных областях УССР, новый всплеск национального движения пришелся на хрущевскую оттепель. Украинские шестидесятники – Л. Костенко, В. Симоненко, В. Мороз, И. Дзюба, И. Драч и другие – были в большинстве своём писательской интеллигенцией.

Но в отличие от своих русских коллег, кроме защиты гражданских свобод, они боролись с русификацией и отстаивали национальную культуру. Больше того, культурные требования носили у них определяющий характер. Это подтверждает смелый поступок Дзюбы, который в 1965 г. направил в ЦК КПУ свою работу "Интернационализм или русификация?".

Однако гонения на интеллигенцию начались раньше. Уже весной 1963 года украинские шестидесятники подверглись нападкам со стороны В. Маланчука – идеологического "смотрителя" КПУ.

Советская пресса начала очередную травлю "буржуазного национализма". Многие шестидесятники были арестованы, другие подверглись цензуре, но не пошли на открытое столкновение с властью и затаились до лучших времен.

Источник

У цьому ряді не менш ганебним є свідоме відзначання роковин В. Щербицького, який змінив П. Шелеста саме на хвилі чергового антиукраїнського шабашу. З подачі Федорчука та Щербицького брежнєвське політбюро інкримінувало П. Шелесту сповідування ідей українського буржуазного націоналізму, і його, по суті, етапували на заслання в Москву.

Не хто інший, а Щербицький і Федорчук були ініціаторами кампанії арештів української інтелігенції в січні 1972 р.

І документа, що обгрунтовував ці арешти — постанови ЦК КПРС “Про прояви націоналізму та посилення ідеологічної роботи в Українській РСР”. Ця постанова й стала “керівною і спрямовуючою” директивою в розгорнутій антиукраїнській кампанії під орудою Щербицького — Федорчука — Маланчука

Источник

www.pseudology.org