Тарас Григорович Шевченко

   У всякого своя доля,
   І свій шлях широкий:
   Той мурує, той руйнує,
   Той неситим оком -
   За край світа зазирає,
   Чи нема країни,
   Щоб загарбать і з собою,
   Взять у домовину.

   Той тузами обирає
   Свата в його хаті,
   А той нишком у куточку
   Гострить ніж на брата.

   А той, тихий та тверезий,
   Богобоязливий,
   Як кішечка, підкрадеться,
   Вижде нещасливий
   У тебе час та й запустить
   Пазорі в печінки, -
   І не благай: не вимолять
   Ні діти, ні жінка.

   А той, щедрий та розкошний,
   Все храми мурує;
   Та отечество так любить,
   Так за ним бідкує,
   Так із його, сердешного,
   Кров, як воду, точить!..
   А братія мовчить собі,
   Витріщивши очі!

   Як ягнята: "Нехай, каже,
   Може, так і треба".
   Так і треба! бо немає
   Господа на небі!

   А ви в ярмі падаєте
   Та якогось раю
   На тім світі благаєте?
   Немає! немає!
   Шкода й праці. Схаменіться.

   Усі на сім світі -
   І царята, і старчата -
   Адамові діти.
   І той... і той... а що ж то я?

   Ось що, добрі люди:
   Я гуляю, бенкетую
   В неділю і в будень.
   А вам нудно! жалкуєте!
   Їй-богу, не чую,
   І не кричіть! Я свою п'ю,
   А не кров людськую!
   ---------
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать,
І жінка не лає,
Тихо, як у раї
Усюди божа благодать -
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився -
Найтверезівдий би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.

А я з нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
"Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.

На розмову тихосумну,
На раду з тобою;
Опівночі, падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!"

Летим, Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає...
І нема тому почину,
І краю немає!

Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?

То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдинудитину,
Єдину надію! в ві[й]сько оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина - голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?

То покритка; попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!

Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..

Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство - ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум'ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.

І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті.
І ще гірше дивитися .
На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман: і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й не вороги,
Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте -
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров'ю,
То я одпочину...

Одпочину... аж слухаю -
Загули кайдани
Під землею...Подивлюся...
О люде поганий!

Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже, мабуть,
Я не заховаюсь

І на небі!.. За що ж кара,
За що мені-муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу -
Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!!

Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? те знає...
Вседержитель... а може, ще
Й він не добачає.

Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядені, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, боже, бо холодно,
Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє,
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в гор[од]ах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;

Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Муштруються... Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий... Долітаю -
Та город безкраїй.

Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало, -
Аж злякавсья... "Ура!
Ура! Ура!" - закричали.

"Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді?
Що горите?" - "Экой хохол!
Не знает параду.

У нас парад! сам изволит
Сегодни гуляти!"
"Та де ж вона, тая цяця?"
"Вон видишь - палаты? "

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
"Де ты здесь узялся?"

"З України". - "Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешнему?" - "Ба ні, кажу,
Говорить умію,
Та не хочу". - "Экой чудак!

Я вси входы знаю,
Я тут служу; коли хочеш,
В дворец попытаюсь
Ввести тебе. Только, знаешь,
Мы, брат, просвищенны, -
Не поскупись полтинкою..."

Цур тобі, мерзенний
Каламарю... І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!
Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи, аж ось і сам,

Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.

Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам.

Ото дурний! а ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві. От і читай,
І йми ти їм віри!

За богами - панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані, -
Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Кодо с а м и х: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.

І всі у ряд поставали,
Ніби без'язикі -
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали,
Мов сичі надуті.
Та щось нишком розмовляли -
Здалека не чути -

О отечестві, здається,
Та нових п е т л и ц я х,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..

Облизався неборака;
Та меншого в пузо -
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом

Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:
"Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а, а, а".
Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тіль[ко] де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати

Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!

Як то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво... отут крові
Пролито людської -
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця.

Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь -
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп,
У свиті - не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує, - от-от річку,
От... от... перескочить.

А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:

П е р в о м у  в т о р а я.
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той п е р в и й, що розпинав
Нашу Україну,
А в т о р а я доконала
Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...
А тим часом - тихо, тихо
Та сумно співає
Щось таке невидиме:

---

"Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!

О боже наш милосердний!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;

Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив

У кайданах. - Царю! царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.

України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.

Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили -
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий".

Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.

То не хмара - біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:

"І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми бога:закриєм
Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю

Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Цер[к]ви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!"

---

Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало,
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.

Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.

Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати

На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,

Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати

Та підписувать - та драти
І з батька; і брата,
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили

По-німецькій, а то тепер
І кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! може, батько
Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,

Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. - Приходжу:
Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.

Аж ось вони й о|д]чинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги;

Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих -

Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба -
І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,
На менших гукає -
І ті в землю; він до дрібних -
І ті пропадають!

Він до челяді - і челядь,
І челядь пропала;
До москалів - москалики,
Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне
Сталися на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне, -
Я перелякався,

Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тілько
Сниться юродивим

Та п'яницям.
Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.

08 июля 1844,
С.-Петербург