Максим Рильський. Твори у 20 томах. Том 5-й. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984   Олександр Пушкін Євгеній Онєгін Глава сьома Москва, Росії дочко люба. Де рівну ми тобі найдем? Дмитрієв Як рідну не любить Москву? Баратинський Зневага до Москви! З мандрівки недарма! Де ж ліпш? - Де нас нема. Грибоєдов І Весняним гонені промінням, Із гір потоками сніги Вже позбігали з буркотінням На позаливані луги. Крізь ясний сон природа мила Свій ранок усміхом зустріла; Палають сині небеса; Лісів прозора ще краса Немовби пухом зеленіє. На поле бджілка золота Збирати подать виліта, Долина сохне і рябіє, Стада шумлять, і соловей Співає в німоті ночей. II О весно, весно! Час любові! Який несеш мені ти сум, І млосне хвилювання крові, І хвилювання млосних дум! З яким тяжким замилуванням Я упиваюся диханням Солодковійної весни Серед сільської тишини! Чи не для мене раювання,- І все, що серце веселить, Все, що сіяє, що блищить, Утому лиш і нудьгування Вливає в душу що німу, Що всюди бачить тільки тьму? III Чи ми не раді повороту Листків, опалих восени, Гірку лиш чуємо скорботу В новому шелесті весни? Чи наше око, що вбачає, Як цвіт природи воскресає, Пригадує зів'ялий цвіт Навіки вмерлих наших літ? І, може, серце наше знову У поетичнім бачить сні Своєї молодості дні, І далеч мрії загадкову, І образ милої живий, І ніч, і місяць чарівний... IV Не гайтесь, лінюхи дрімливі, Епікурейці-мудреці, Ви, учні Лєвшина41 щасливі, Ви, тиші красної співці, Ви, сіл околишніх Пріами, І ви, чутливо-ніжні дами, Весна до себе кличе вас, Тепла, квіток, роботи час, Пора проходок в чистім лузі, Пора спокусливих ночей! В поля, утіху для очей, Спішіть, спішіть, кохані друзі, В бричках, каретах, на візках, Міський отрушуючи прах! V І ви, читачу мій ласкавий, В своїй колясці виписній Покиньте місто і забави, Порі пристойні зимовій; З моєю музою легкою Над безіменною рікою Послухаємо шум гаїв Там, де недавно, взимку, жив Євгеній мій на самотині, В неробстві тихім і гіркім, Де Таня стрілася із ним І де його немає нині... Нема! Печальний тільки слід Лишив він для майбутніх літ. VI Між гір, що піднеслись півколом, Туди ходімо, де струмок, В'ючись, біжить зеленим полем Крізь юний липовий гайок. Там ніжна пісня солов'їна Дзвенить всю ніч; цвіте шипшина І чути плескіт джерела,- Плита могильна там лягла В тіні двох сосен пристарілих, І напис так нам промовля: "Взяла тут Ленського земля, Що згинув рано смертю смілих, Тоді-то, у таких літах. Хай мирно спить поетів прах!" VII Там віти со?сна нахиляє, І ранній порив вітерця, Бувало, там вінок гойдає Над гробом бідного співця. Бувало, пізньою порою Сестра приходить із сестрою, І плачуть в сяєві нічнім Удвох над каменем тяжким. Та нині... пам'ятник журливий Забуто. Весь він в бур'яні. Вінка нема вже на сосні. Пастух лиш немощний і сивий Сидить там, лико плетучи Та пісню довгу ведучи. VIII. IX. X Мій бідний Ленський! Сумування Було не довге по тобі. Не молодій, квітучій панні Без краю плакати в журбі. Шкода! Найшовся скоро другий, Що юне серце, повне туги, Любовним шепотом приспав, Улан її зачарував, Улан скорив її красою... І наша Оля під вінцем З ним поруч перед вівтарем, З похиленою головою, З огнем в опущених очах, Таїть усмішку на устах. XI Мій бідний Ленський! За межею, Де вічність криє таїну, Чи засмутився ти душею, Фатальну вчувши новину, Чи, може, тихі води Лети Приспали муки всі, поете, І в сні блаженному твоїм Здається світ увесь німим?.. Так! Забуття чекає в гробі Усіх нас. Мовкне відгук слів Коханок, друзів, ворогів,- І тільки в непристойній злобі Хор спадкоємців не вгава, Свої доводячи права. XII Тож скоро любий голос Олі В родині Ларіних змовка. Улан, своїй покірний долі, Із нею їде до полка. Слізьми гіркими умивавшись, Старенька, з донею прощавшись, Здавалось, ледь жива була,- А Таня плакать не могла; Лише смертельно поблідніло Її лице з таємних мук, Коли всі вийшли на рундук І все, прощаючись, шуміло Округ карети молодих, Проводячи в дорогу їх. XIII І оком, сповненим туману, Вона дивилась їм услід. Шкода! Покинула Татьяну Подружка найлюбіших літ, Її голубка яснокрила, Її сестра, порада мила, У даль полинула навік, Як присуд долі їй прирік. Мов тінь, без цілі Таня бродить, Зорить на опустілий сад... Ніде, ні в чім нема відрад, І думам пільги не знаходить Вона в приглушених сльозах, І рветься серце у грудях. XIV І в цій жорстокій самотині Сильніш любов її горить, І про Онєгіна віднині Говорить серце їй щомить. Уже його їй не стрічати, Вона повинна проклинати Того, хто Ленського убив; Та вмер поет... туман покрив Про нього спомин. Наречена Уже за іншого пішла. Поета пам'ять проплила, Як диму смужка золочена, Два серця тільки ще за ним Сумують, може... Що ж по тім? XV Був вечір. Небо меркло. Води Струмились тихо. Хрущ гудів. Уже замовкли хороводи; Уже за річкою горів Огонь рибальський. В полі чистім, У сяйві місяця сріблистім, Повита мріями, смутна Татьяна довго йшла одна. Ішла, ішла. Перед собою Вона зненацька бачить дім, Село й діброву попід ним І сад над світлою рікою. Побачила - і серце в ній Тривозі віддалось чудній. XVI Вагання душу їй сповняють. "Піти вперед, піти назад? Його нема. Мене не знають... Поглянути на дім, на сад..." І з пагорба Татьяна сходить, Дух затаївши; далі зводить Зачудування повний зір... І входить на безлюдний двір, Собаки кинулись до неї; Двірських десяток хлопчаків Приборкав розлютілих псів І, гордий з послуги своєї, Побившися за поділ прав, Панянку під опіку взяв. ХVIІ "Кімнати бачить я б хотіла..." І до Анісьї дітвора Ключі просити полетіла; Сама їх винесла стара, І перед Танею блідою Відкрила двері від покою, І Таня входить в дім пустий, Де жив герой наш молодий. Спинилася: забутий в залі, Кий на більярді спочивав, На зм'ятім канапе лежав Манежний прутик. Таня далі; Старенька їй: "А ось камін; Тут пан сидів, було, один. XVIII Із ним обідав тут зимою Небіжчик Ленський, наш сусід. Сюди, паняночко, за мною. Ось кабінет: після обід Він тут, бувало, спочиває, Свого прикажчика приймає; Тут кофій пив він і читав... Тут і покійний проживав Наш пан. Бувало, споминаю, Він, щоб годину змарнувать, Зо мною в дурня зволив грать. Хай прийме бог його до раю, І кісточкам в землі сирій Хай дасть він мир і супокій!" XIX Татьяна в захваті невиннім Навколо погляд водить свій, Здається все їй неоцінним, Усе томливу душу їй Тяжкої сповнює відради: І стіл, і мирний блиск лампади. І книги в неладі кругом, І ліжко, вкрите килимком, І в шибі хмарка срібнорунна, Що заглядає в кабінет, І лорда Байрона портрет, І лялька на стовпці чавунна В трикутці, з грозовим чолом, З руками, що лежать хрестом. XX Татьяна в келії тій модній Як зачарована стоїть. Та пізно. Віє в тьмі холодній Нічний вітрець. Діброва спить Над стуманілою рікою; Сховався місяць за горою, І пілігримці молодій Пора вертатися мерщій. І, потаївши хвилювання, Не втримавшись, щоб не зітхнуть, Татьяна вирушає в путь, Зложивши ключниці прохання, Щоб їй у замку цім бувать І книги тут самій читать. XXI Анісья провела Татьяну Аж за ворота. День пройшов, І героїня наша рано З'явилась у садибі знов; І в кабінеті мовчазному, Віддавшись захвату чудному, Нарешті зосталась одна, І довго плакала вона. До книг по тому узялася. Було їй спершу не до них, Та трохи дивним вибір їх Їй здався. Ревно віддалася Вона друкованим рядкам; Їй світ новий одкрився там. XXII Хоч нам відомо, що читання Давно Євгеній розлюбив, Одначе деякі писання Із-під неласки він одвів: Співець Гяура та Жуана, Та зо два, зо три ще романи, Де віддзеркалився наш час І де змальовано для нас Його героїв досить вірно, Без віри й честі у ділах, З холодним серцем у грудях, Химерам відданих безмірно, Чия озліла голова На марні дії порива. XXIII Відзначок нігтем там чимало Було на книжних берегах,- І око пильне оживало Ще більше на таких рядках. Татьяна з трепетом зважає, Що мій Онєгін відзначає, На чім увагу він спинив І з чим погодився без слів. То там, то там на білім полі Лишились олівця сліди,- Душа Онєгіна завжди В них одбивалась мимоволі - В короткім слові чи в гачку, Чи в запитальному значку. XXIV Належну знайдено дорогу; Дається Тані зрозуміть Усе ясніше - слава богу,- Кого судилось полюбить, Кому віддати пал сердечний: Дивак сумний і небезпечний, Що в небі чи в безодні зріс, Цей ангел чи гордливий біс,- Що ж він? Наслідування вдале, Нікчемна тінь? Невже-бо він В плащі Гарольдовім москвин, Химер чужих тлумачник дбалий, Слів модних збиранка нова? Чи не пародія, бува? XXV Невже-бо загадку збагнула? Невже те слово - ось воно? Час лине; дівчина забула, Що дома ждуть її давно, Де із сусідами розмова Іде статечна вечорова. "Що діять? Таня не мала,- Стара з кректінням почала,- Молодша Оленька за неї. Віддати заміж, далебі, Пора,- але куди тобі! Усім співає однієї: Не вийду! І, завжди сумна, Все бродить по лісах вона". XXVI "Чи не закохана?" - "В кому-бо? Буянов - одкоша дістав. За Пєтушкова - теж нелюбо. Гусар Пихтін тут гостював; То ж як до неї він лицявся, Як, наче бісик, увивався! Я думала собі: ось-ось; Куди там! Знову розійшлось!" "Що ж, матінко, за чим же стало? В Москву, на ринок відданок! Там що ступи, то й женишок". "Ох, батечку! Прибутків мало". "На зиму вистачить, а там І я позичу радо вам". XXVII Старенькій Ларіній припала Розумна рада до смаку, І до Москви вона поклала На зиму повезти дочку. І Таня мліє від турботи. На осуд світської пишноти Провінціальний лад і стрій Явити дівчині сільській, І запізнілі вже убори, І запізнілий склад речей; Московських франтів і цірцей Зустріть насмішкуваті зори!.. О страх! Ні, краще в глушині, В лісах промарнувати дні. XXVIII Тепер, прокинувшись зарання, Біжить сама-вона в поля, І не таїть замилування, І потихеньку промовля: "Прощайте, тіняві долини, І ви, знайомі верховини, І ви, знайомі дерева! Прощай, красо небес жива, Прощай, жива моя природо! Міняю тишу милих дум На блискотливий, марний шум! Прощай і ти, моя свободо! Куди, до чого лину я? Що доля вирекла моя?" XXIX Проходки довшають дедалі. Тепер то пагорб, то струмок, Раніш без погляду зосталі, В ній будять тихий рій думок. Вона, як з друзями, з братами, З гаями рідними, з лугами Приходить ніжно розмовлять. Та літа красні дні летять, І осінь злото розсипає. Природа трепетна, сумна, Неначе жертва осяйна... Аж північ хмари наганяє, Завила враз, - і от сама Йде чародійниця-зима. XXX Прийшла, розсипалась; жмутками Повисла на гіллі дубів, Лягла хвилястими ковдрами У полі, навкруги горбів; Зрівняла береги з рікою Розпушеною пеленою; Блищить мороз. І раді ми З цих жартів матінки зими. Не раде їй лиш серце Тані. Вона не йде її стрічать, Морозну куряву вдихать І першим снігом на світанні Обличчя, груди, плечі вмить; Зимова путь її страшить. XXXI Давно пора вже від'їздити, Минувся і останній строк; Вже верх новий давно прибитий До рідко вживаних санок. Обоз домашній, три кибитки, Везуть домашні всі пожитки, Каструлі, дзиґлики, скриньки, Гриби, варення, сінники, Перини та клітки з півнями, Горшки, миски et cetera, Ну, безліч різного добра. Зібралась челядь і сльозами Майбутню окропляє путь; От вісімнадцять шкап ведуть, XXXII В боярські сани запрягають, Сніданок варять кухарі, З верхом кибитки накладають; Сварки і гомін на дворі. На шкапі, миршавій, кудлатій, Сидить форейтор бородатий. Всі слуги збіглись до воріт Панів проводити у світ. От сіли, і під крик стокротний Дідівські поповзли санки. "Прощайте, затишні кутки! Прощай, притулку мій самотній! Чи ще побачимось колись?" - І сльози в Тані полились. XXXIII Коли освіті добродійній Ми більше відведем границь, То з часом (висновки надійні Із мудро складених таблиць - Літ за п'ятсот) дороги, певно, Налагодить Росія ревно: Шосейний переріже шлях Її в найдальших напрямках, Мости чавунною дугою Окриють вод блакитний шир, Розриємо підніжжя гір; Пройдем зухвало під водою, І заведе хрещений мир На кожній станції трактир. XXXIV Тепер нема цього нітрохи42, Мости занедбані гниють, Блощиці в станціях та блохи Заснути людям не дають; У хаті, завсігди холодній, Високомовний, та голодний На показ прейскурант висить, Щоб апетит лише дражнить, І повагом сільські циклопи З напівзотлілим фартухом Лікують руським молотком Легенькі вироби Європи І славлять бога, що завів Дороги з безліччю ровів. XXXV Зате в зимові дні холодні Їзда нам серце веселить; Як вірш без думки в пісні модній, Гладкий усюди шлях лежить. Моторні в нас автомедони, Стомити важко наших коней, І верстви через гори й діл Мелькають, ніби частокіл43. Та Ларіна, щоб не платити Прогонів, надто дорогих, На шкапах їхала своїх, І дівчина могла зажити Нудьги дорожньої до дна: Сім день промучилась вона. XXXVI Та вже близенько. Перед ними Білокамінної Москви, Як жар, хрестами золотими Старі поблискують церкви. Ах, друзі! З радістю якою Побачив я перед собою Півколо кам'яних домів, Церков, чертогів і садів! Як часто у гіркій розлуці, Печаль стрічаючи нову, Я думав потай про Москву!.. Москва... О, скільки в цьому звуці Для серця руського злилось! О, скільки спогадів зійшлось! XXXVII Ось гай розрісся кучерявий, Петровський замок свій фронтон Над ним підносить, гідний слави. Даремно ждав Наполеон, Сп'янілий від бряжчання криці, Коліноклонної столиці З ключами древнього Кремля; Ні, не пішла Москва моя З похиленою головою. Не свято, не гостинний дар - Вона готовила пожар Нетерпеливому герою. Відсіль, забувши лік годин, Дивився на пожежу він. XXXVIII Прощай, старої свідку слави, Петровський замку. Ну! Не стій. Вперед! Уже стовпи застави Біліють; от і по Тверській Провінціальний повіз мчиться. Мелькають скрізь баби, крамниці, Будки, хлоп'ята, ліхтарі, Двірці, сади, монастирі, Бухарці, візники, городи, Купці, халупи, мужики, Бульвари, башти, козаки, Аптеки, магазини моди, Леви камінні при домах І зграї галок на хрестах. XXXIX. ХL Отож добрались до притулку, Проїхавши чималий світ; Близ Харитонія в завулку Звернули сани до воріт Старого дому. Без пишноти Живе тут хора на сухоти Московська тітка. До дверей Біжить, стрічаючи гостей, Старий слуга старої пані, В подертім каптані калмик. Лунає привітальний крик Княжни на ветхому дивані. З плачем старенькі обнялись, І речі бистрі полились. ХLI "Княжно, mon ange!"* - "Pachette!"** - "Аліно!" "Ну, хто б подумав?" - "Як давно!" "Надовго? Серденько! Кузино! Сідай - та дивно ж як воно! Їй-богу, сцена із романа..." "А це дочка моя, Татьяна". "Ах, і не віриться мені - Немов я все це бачу в сні... А пам'ятаєш Грандісона?" "Як, Грандісон?.. а, Грандісон! Та де ж він? Все неначе сон!" "В Москві, неподаль Симеона; Кутю таки у мене їв; Недавно сина він женив. ---------------------- * Мій ангеле! (франц.).- Ред. ** Пашето! (франц.).- Ред. ХLII А той... та все пізніш розкажем... Гаразд? Усій її рідні Ми Таню завтра ж і покажем, Шкода, несила вже мені,- Ох, волочу насилу ноги! Та ви замучені з дороги, Ходімо разом одпочить, Зморилась... в грудях так болить... Нелегко нині вже й радіти, Отак, голубонько моя... Вже ні на що не здатна я... Старому гидко в світі жити..." І тут, з утомою в очах, Закашлялась вона в сльозах. XLIII Татьяні серце зворушила Ласкавість хорої; та їй Нова домівка все ж немила, Самотній мрійниці сільській. Під шовком ніжної запони Вона в солодкім сні не тоне, І рано-вранці передзвін, Предтеча трудових годин, Її з постелі підіймає. Сідає Таня край вікна. Поволі дніє; та вона Ланів дідизних не вбачає; Сіріють тільки крізь туман Конюшня, кухня та паркан. ХLIV І от від ранку аж до ночі Татьяну возять там і там, Щоб лінощі її дівочі Явить бабусям та дідам. Куди лиш повіз їх прибуде - Ласкаві зустрічі усюди, Хліб-сіль, розмова гомінка. "Велика Таня вже яка! Чи я ж давно тебе хрестила? - А я за уші наскубла! - А я медяника дала! - А я так на руках носила!" І хором сиві гомонять: "Ох, як же то роки летять!" ХLV Та в них не видно переміни; Усе в них на старий взірець: У тітоньки княжни Поліни Той самий тюлевий чепець; Все білиться Лукер'я Львівна, І бреше все Любов Петрівна, Іван Петрович все дурний, Семен Петрович все скупий, В Авдотьї Карпівни від шлюбу Той самий друг, мосьс Фінмуш, Той самий шпіц, той самий муж; А він все член ретельний клубу, Глухий і смирний жінчин гість, За двох так само п'є та їсть. ХLVI Їх дочки Таню обнімають. Розквітлі грації Москви Спочатку мовчки оглядають Татьяну з ніг до голови; Вона здається їм чудною, Худою надто та блідою, Провінціального взірця, А втім, гарненькою з лиця; Тоді, скорившися природі, До себе приязно ведуть, Цілують, серденьком зовуть, І роблять зачіску по моді, І ніжно повіряють їй Дівочих таємниці мрій, XLVII Секрети юного кохання, Надії, пустощі дрібні. Скрашає їхнє лепетання Легенька домішка брехні. Тоді, в одплату за довіру, І Таню просять душу щиру Одкрити без вагання їм. А Таня, наче в сні чуднім, Думками десь далеко лине, Не розуміє їхніх слів, І тайну власних почуттів, Страждань і щастя скарб єдиний У серці криючи своїм, Його не ділить ані з ким. ХLVІІІ Татьяна слухає в вітальні Гостей розмови голосні, Та все слова такі загальні, Такі утерті та нудні; Нема ні серця, ні уяви, Усе байдуже, нецікаве, І навіть наклепи у них Чуттів позбавлені живих. Шкода вже й розуму шукати, Не те що там великих дум; Не посміхнеться томний ум, Не вгріє серця й жарт крилатий. Бо й дурощів смішних нема В цім панстві, де нудьга сама! ХLIХ Архівні юнаки юрбою На Таню споважна зорять І неприхильно між собою Про неї стиха гомонять; Один якийсь блазнюк печальний В ній бачить образ ідеальний І потай в метушні людській Елегію складає їй. Якось у тітоньки нудної До неї Вяземський підсів І зацікавити зумів. Про ймення панночки нової, Свій поправляючи парик, Тоді питається старик. L А там, де Мельпомена виє Протяжним голосом своїм, Де плащ мішурний багрянів Перед збіговищем людським, Де тихо Талія дрімає І на плескання не зважає, Де Терпсіхорі лиш одній Глядач дивує молодий (Про це ви спомин бережете, Як я, панове, бережу),- На дівчину, усім чужу, Не поверталися лорнети Ревнивих паній і знавців Із лож блискучих та з рядів. LI Її привозять і в зібрання. Задуха, гомін, шум і сміх, Музики грім, свічок блищання, Мелькання, вихор пар легких, Красунь прозорчасті убори, Людьми ущерть залиті хори, Півколо панночок і дам,- Усе вражає очі там. Тут франти появляють чари - Своє нахабство, свій жилет І неуважний свій лорнет. Сюди відпущені гусари Спішать прибути, прогриміть, Заполонить і полетіть. LII Зірок багато єсть у ночі, Багата на красунь Москва, Але найбільше вабить очі Сріблиста зірка ранкова. Але вона, перед котрою Я мовкну з лірою дзвінкою, Зорею ранньою, ясна, Блищить серед красунь одна. Як по-небесному гордливо Землі торкається вона! Як від грудей пашить весна! Як очі дивляться томливо!.. Та годі, годі; перестань: Ти заплатив безумству дань. LІІІ Шум, метушіння, сміх, уклони, Галоп, мазурка, вальс... А там, Між двох тіток, біля колони, Чужа усім людським очам, Татьяна дивиться й не бачить, Що серцю суєта ця значить! Їй душно тут... Вона в думках Перелітає по полях Туди, де бідні поселяни, Де самотинності куток, Де світлий котиться струмок, Де квіти, де її романи, Де в тінях липових алей Ввижався він у тьмі ночей. LIV Так мисль її далеко бродить: Забуто й світ, і пишний бал; Очей тим часом не відводить Якийсь од неї генерал. Лукаво тітоньки моргнули І ліктем Таню підштовхнули, І кожна прошептала їй: "Ліворуч подивись мерщій!" "Ліворуч? Де? А що там саме?" "Та що вже є, туди поглянь .. Он, недалечко тих-от пань... Там поруч двоє з орденами... Недавно увійшов він в зал..." "Хто - він? товстий той генерал?" LV Тут переможниці Татьяні Ми поздоровлення складім І знов ходу свою в романі На путь колишню повернім... До речі, тут сказати маю: Про друга юного співаю І дивину його химер. Благослови ж мене тепер, О музо епосу висока! І, з вірним посохом в руці, Не дай зійти на манівці. Доволі! Скінчена морока! Віддав я класицизму честь,- Хоч пізно трохи, заспів єсть. Оглавление   www.pseudology.org