Максим Рильський. Твори у 20 томах. Том 5-й. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984   Олександр Пушкін Євгеній Онєгін Глава п'ята О, не знай страшних цих снів Ти, моя Світлано! Жуковський I Довгенько осінь гостювала, І забарився перший сніг; Його природа ждала, ждала, А він лишень у січні ліг Під третій день. Уставши зрана, В вікно побачила Татьяна Недавно побілілий двір, Дахи, куртини, косогір, Химерні на шибках узори, У сріблі дерева? старі, Сорок веселих на дворі І м'яко вистелені гори Зими покровом осяйним Під небом ясно-голубим. II Зима!.. Радіючи, в ґринджоли Конячку селянин запріг; По первопуттю через поле Вона чвалає, вчувши сніг; Пухнаті краючи рівнини, Кибитка відчайдушна лине: Візник сидить на передку В червонім пасі, в кожушку. От хлопчик бігає дворовий: Жучка в санчата посадив, Себе в коня перетворив; Сміяться й плакать він готовий: У пальцях зашпори давно, А мати лає крізь вікно... III Та, може, всі такі дрібниці Вам погляду не звеселять: Даремна річ в природі ницій Нам елегантного шукать. Натхненням божеським зігрітий, Поет найшовся знаменитий, Що пишно і принадно зміг Намалювати перший сніг27. Зчарує вас він, я пророчу, В рядках малюючи дзвінких Гуляння на санках легких; Та я змагаться з ним не хочу, Як і з тобою, друже мій, Співець Фінляндки запальний!28 IV Татьяна (руську душу мавши, Сама не знаючи чому) Любила зиму руську завше, Таку величну та німу, В морозний день на сонці іній, І на зорі змагання тіней З рожевим полиском снігів, І млу хрещенських вечорів. По-старовинному любили Цей вечір святкувати в них: Служниці з закутків усіх Гуртом панянкам ворожили І провіщали з перших слів Війну й військових женихів. V Татьяна вірила не жартом Усім простолюду казкам, І снам, і ворожійним картам, І місяцеві, і зіркам. Її тривожили ознаки; Звичайне явище усяке Вістило їй добро чи зло, Передчуття її пекло. Маніжний кіт було вмиває Свій писок лапками,- вона Напевно вже по тому зна, Що їдуть гості. Випливає Ліворуч місяць-молодик,- Вона, легкий стримавши крик, VI Тремтить і з жаху полотніє. А як падучої зорі Стріла огниста залеліє У небі темному вгорі,- Тоді Татьяна поспішала, Ще поки зірка та не впала, Шепнуть бажання серця їй. Коли, було, чернечий стрій Вона побачить на дорозі Чи заєць, бистрий та легкий, Перебіжить дорогу їй,- Недобрій вірячи загрозі, Вона не знала вже й сама, Чи є рятунок, чи нема. VII Що ж? Потаємний чар ловила Вона і в острахах самих; Так нас природа сотворила У суперечностях своїх. Святки! Пора, для серця мила! Ворожить молодь легкокрила, Якій нічого ще не жаль, Перед якою ясна даль У світ прослалася великий; Старі при вході гробовім Ворожать оком півсліпим, Усе вже стративши навіки: Надія бреше тим і тим Дитячим лепетом своїм. VIII Татьяна стежить пильним зором За воском жовтим у воді; Він їй чудним своїм узором Чуття бентежить молоді. Із блюда повного з водою Обручки тягнуть за чергою, І вийнялась обручка їй Під старовинний спів такий: "Усяк там мужичок багатий, Гребе лопатою срібло; Кому співаєм, того зло Минає!" - Та віщує втрати Протяжний, жалісний цей спів; Миліша киця серцю дів29. IX Морозна ніч, у небі ясно; Тече величний хор світил Так гармонійно, так прекрасно... В широкий двір, повз частокіл Татьяна в сукні лиш виходить, На місяць дзеркало наводить; Але з небесних височин Одбився місяць лиш один. О!.. Сніг тріщить!.. То перехожий; Вона на пальчиках біжить, І голосок її бринить, На флейту милозвучну схожий: Як ваше ймення?30 їй не в тон Одповіда він: Агафон. X Щоб ворожити до світання, Як няня радила зробить, Стола на двох веліла Таня У бані звечора накрить; Та жах узяв нараз Татьяну. І я - на згадку про Світлану - Собі від ляку задрижав... Та що нам до дівочих справ? Вона тремтячою рукою Зняла одежу і лягла; Торкнувся Лель її чола; А під подушкою м'якою Дівоче дзеркало лежить. Затихло все. Татьяна спить. XI І сниться дивний сон Татьяні. Їй сниться, нібито вона Іде по сніговій поляні; Навколо ночі мла сумна; В заметах сніжних перед нею Водою сивою своєю Реве, немов луна погроз, Потік, що не скував мороз. Татьяна бачить дві жердини: Подоба згубного містка Лежить над хвилями, хистка; Край виру, що шумить і рине, Спинилась дівчина, і страх, І подив у її грудях. XII Як на негадану розлуку, Гнівиться Таня на потік; Нікого, хто подав би руку, Її легкий почувши крик; Аж тут замет заворушився, І хто ж з-під нього появився? Ведмідь, кудлатий і тяжкий. Татьяна: ах! - а він, страшний, Реве - і лапу з пазура?ми Простяг. За липу мимохіть Вона взялася, хоч тремтить, І боязкими ступенями Зійшла через місток на лід, Біжить,- а він за нею вслід. XIII Татьяна кинулась тікати, Легку прискорює бігу, Та все біжить лакей кошлатий, Провалюючись у снігу; Він крекче в тупоті важкому; Ліс перед ними; нерухомо Похмурих сосон ряд стоїть... Звисає низько з верховіть Лапатий сніг; крізь віття голе Осик, беріз та лип старих Сіяє промінь зір нічних; Шляху немає; гори й доли Метелицею занесло, Усе снігами повило. XIV Татьяна в ліс; ведмідь за нею, Не відриваючи очей; То сосна гілкою своєю Її зачепить, то з ушей Сережки вирве. Ніжка мила В снігу хрусткому загубила Маленький вогкий черевик; Хустина впала в чагарник; Вона її не сміє взяти, Бо звір ступає їй услід; Боронить їй дівочий стид Край сукні навіть підійняти; Біжить, налякана, німа,- І сили бігти вже нема. XV Упала в сніг; ведмідь квапливо Вхопив нещасну і поніс, Нечулу, тиху, мовчазливу, Через пустинний, дикий ліс, Уздовж безлюдної дороги Враз між дерев курінь убогий; Його з усіх боків обліг, Усе покрив глибокий сніг, І світло б'є з вікна малого, І в курені і крик, і шум. Ведмідь промовив: "Тут мій кум: Погрійся, відпочинь у нього!" І в сіни просто він іде І на поріг її кладе. XVI Нараз отямилась Татьяна: Ведмідь подівсь не знати де; Розмова за дверима п'яна, Немов на поминках, іде; Її цікавість огорнула, У шпарку Таня зазирнула, І що ж побачила?.. Кругом Сидять потвори за столом: З рогами там собача морда, Голівка півняча мала, Он суміш відьми та козла, Он кістякова постать горда, Он карлик, он дивує світ На журавлиних лапках кіт. XVII Від дива й жаху серце мліє: Он верхи рак на павуці, Он череп на гусиній шиї Стирчить в червонім ковпаці, Вітряк навприсядки гасає, Тріщить і крилами махає; Сміх, гавкіт, крики, свист і стук, І людська річ, і кінський грюк!31 Та що подумала Татьяна, В юрбі побачивши чудній Того, хто наймиліший їй,- Героя нашого романа! Онєгін за столом сидить І в двері крадькома зорить. XVIII Він знак подасть - і всі тупочуть; Він п'є - всі п'ють і всі кричать; Він засміється - всі регочуть; Насупить брови - всі мовчать; Він там хазяїн, річ видима: І з пожвавілими очима Татьяна, хоч іще тремтить, Насміла двері прочинить... Враз вітер поривом нежданим Згасив тремтячий ряд огнів, Жахаючи домовиків; Онєгін зором полум'яним На них поглянув, далі встав І до дверей попрямував. XIX І страшно стало; і квапливо Метнулась Таня утікать: Несила! Рветься нетерпливо І з жаху хоче закричать,- Дарма! Євгеній на порозі. Перед потворами, в тривозі, З'явилась діва; дикий сміх Перекотився; очі всіх, Копита, хоботи пістряві, Всі роги та хвости чудні, Всі ікла й пальці костяні, Всі вуса й язики криваві - До неї! Вся страшна сім'я Кричить одно: моя! моя! XX - Моя! - сказав нараз Євгеній, І все розвіялось як дим. Сама у темряві студеній Татьяна зосталася з ним. Нема й сліда страшної зграї! Онєгін Таню пригортає32, До лави у кутку веде І голову свою кладе Їй на плече. Аж Ольга входить І Ленський; огник враз майнув; Онєгін руку замахнув, І дико він очима водить, Грізні вигукує слова,- Ні мертва Таня ні жива. XXI І раптом гнівною рукою Ножа Онєгін ухопив - І Ленський пада; все імлою Заслалось; жахно продзвенів У пітьмі крик... земля здригнулась... І Таня злякана проснулась... А ясне сонце вже зійшло І крізь шибок замерзле скло Промінням пурпуровим грає; Немов Аврора, осяйна, Легка, як ластівка дрібна, В кімнату Ольга прибігає, "Ну,- каже,- признавайсь мені, Кого ти бачила вві сні?" XXII А та сестри й не помічає, В постелі з книгою лежить, Листки у ній перегортає І, заклопотана, мовчить. Хоч сторінки ті й не містили Поетів чарівної сили, Ні мудрих істин, ні картин, Але й Вергілій, і Расін, І Скотт, і Байрон, і Сенека, І навіть Дамських Мод Журнал Будив у серці менший пал: То, друзі, був Мартин Задека33, Глава халдейських мудреців, Тлумач, одгадник людських спів. XXIII Сей мудрий твір, достойний шани, Купець мандрований завіз І для мрійливої Татьяни, По торзі мало не до сліз, Оддав за три ще й половину, Докинувши стару Мальвіну І, від щедротної руки, Ладу базарного байки, Граматику, дві Петріади Та Мармонтеля третій том. Задека порваний кругом, Для Тані - джерело розради, Всякчас він серце веселить І нерозлучно з нею спить. XXIV Щоб зрозуміти сон таємний, Татьяна книгу ту взяла І зміст розгадувати темний З тривожним серцем почала. Вона порядком абетковим Знаходить слово там за словом: Бір, буря, вал, ведмідь, гора, Місток, метелиця, мара І далі. Та Мартин Задека Сказав лиш дівчині сумній, Що у житті судилась їй Путь, невесела і далека. По тому кілька днів вона Була тривожна і сумна. XXV Та от багряною рукою34 Світанок з ранішніх долин Виводить з сонцем за собою Веселе свято іменин. Ще зранку Ларіни стрічали Гостей-сусідів; під'їжджали Вони в кибитках, у бричках, В тяжких дормезах і в санях. Весь дім у гаморі, в тривозі; Десятки одягів і лиць, Собачий гавкіт, писк дівиць, Шум, гомін, натовп на порозі, Уклони, поцілунки, сміх, Крик годувальниць, плач малих. XXVI Пан Пустяков, масний та ситий, З товстою жінкою приспів; Гвоздін, хазяїн знаменитий, Володар голих мужиків; Скотиніни при діток зграї - Найменше лиш два роки має, Найстарший - в тридцять увійшов; Франт повітовий Пєтушков; Мій брат двоюрідний Буянов, В пуху, в кашкеті з козирком35 (Усім відомий він кругом), І радник вислужений Флянов, Шахрай, хабарник, лепетун, Обжера, блазень і брехун. XXVII З сім'єю пана Харликова З'явивсь в рудому парику Мосьє Тріке, що із Тамбова Прибув у глушину сільську. Француз правдивий, він зарані Куплет приготував Татьяні На спів, що знали й ви самі: Reveillez vous, belle endormie*, В кінці старого альманаху Містився давній цей куплет; Тріке, догадливий поет, Його на світ явив із праху, І сміло - замість belle Nina** Поставив belle Tatiana***. ----------------------- * Прокинься зо сну, красуне (франц.).- Ред. ** Прекрасна Ніна (франц.).- Ред. *** Прекрасна Татьяна (франц.).- Ред. XXVIII Аж от, серед вітань веселих, Панянок вистиглих кумир, Утіха матінок дебелих, Приїхав ротний командир. Ввійшов... Ах, новина велика! Приїде полкова музика! Наказ полковника такий. О, радість: буде бал гучний! Дівчиська загодя стрибають36; Та мить обіду надійшла. Простують пари до стола. Панни з Татьяною сідають; Мужчини проти. Хрест кладуть І круг стола, як рій, гудуть. XXIX Притихли голоси веселі, Уста жують. З усіх боків Бринять чарки, гримлять тарелі, Лунає передзвін ножів. Та незабаром гості знову Здіймають запальну розмову. Ніхто не слухає, кричать, Сміються, сваряться, пищать. Враз двері навстіж. Ленський входить, І з ним Онєгін. "Пізно як!" - Кричить хазяйка. Чемно всяк Гостям новим стільці відводить, Велика метушня зайшла; Двох друзів садять до стола. XXX Вони сидять навпроти Тані. Бліда, як місяць-молодик, І тріпотливіша від лані, Вона, не зводячи повік, Немов застигла: дише важко, Горить огнем; їй душно, тяжко; Вітань запізнених гостей Вона не чує; із очей Сльоза политися готова; От-от зомліть вона могла, Але до рук себе взяла І, тихе прошептавши слово, Мовчуща, при столі гучнім, Лишилась в розпачі німім. XXXI Всіх явищ трагіко-нервічних, Зомлінь дівочих та плачів, Як ворогів своїх одвічних, Євгеній здавна не любив. Гостей веселих рій шумливий Уже гнівив його, та діви Тривога млосна і палка Розлютувала дивака. Ні, Ленському не подарує Він цеї послуги повік! Йому відплату він прирік І загодя вже тріумфує. Тим часом він гостей усіх У мислях підійма на сміх. XXXII Звичайно, Танину тривогу Він не один помітить міг, Та всіх цікавив, слава богу, В хвилину ту масний пиріг (На горе, трохи солонавий). Та от після м'ясної страви Перед солодким бланманже Цимлянське подають уже; За ним чарки тонкі, довгасті, Як ніжна талія твоя, Зізі, укоханко моя, Кристал душі моєї, щастя, Любові звабної фіал, Що викликала п'яний шал! XXXIII Пляшки засмолені відкрито З веселим ляскотом; вино Шипить; поважно й гордовито, Куплетом мучений давно, Мосьє Тріке встає; розмова Нараз ущухла бенкетова. Татьяна ніби нежива; Француз, фальшуючи, співа Куплет свій. Оплески і крики Його вітають. Віддала Уклін Татьяна, як могла; Поет і скромний, і великий За неї перший чарку п'є І їй куплет передає. XXXIV Зайшли привіти, побажання; Складає Таня дяку всім; Євгеній мусив привітання Сказати теж, але чудним Жалем забилось серце в нього: Побачивши її тривогу, Він мовчки уклонився їй,- Та дивно глянув із-під вій. Хто зна - чи на сердечні болі Він спочуття в ту хвилю мав, Чи, може, лиш кокетував; Хто знає, мимохіть чи з волі, Та ніжність погляд той явив: Він серце Тані оживив. XXXV Всі до вітальні йдуть шумливо, Встають, стільцями грюкотять; Так бджоли з улика на ниву З гудінням радісним летять. Задовольнившися обідом, Сусід сопе перед сусідом; Розмова дам - при коминку; Панянки шепчуться в кутку; Столи зелені вже розкрили: Завзятих кличуть картярів Бостон і ломбер стариків І віст, що й досі серцю милий,- Одноманітні з давнини Нудьги жадібної сини. XXXVI Вже восьмий робер догравали Герої віста, сім разів Вони місця переміняли,- І чай приносять. Я злюбив Час визначать обідом, чаєм, Вечерею. Години знаєм Ми з певних на селі прикмет: Тут шлунок - вірний наш брегет; До речі, висловлю признання, Що мову я свою веду Так само часто про їду, Напої, бе?нкети, гуляння, Як сам божественний Омір*, Він, тридцяти століть кумир! ------------------ * Омір - Гомер.- Ред. XXXVII. XXXVIII. XXXIX Круг столу ґречно посідали Панянки - мирно чаювать; Аж несподівано із зали Фагот із флейтою бринять. Утішений музики громом, Забувши чашку чаю з ромом, Паріс тутешній, Пєтушков, До Ольги прудко підійшов, До Тані - Ленський, Харликову, Панянку переспілих літ, Бере тамбовський наш піїт, Помчав Буянов Пустякову, І в залу висипали всі, І бал пишається в красі. ХL Колись у цьому я романі (Прошу початок пригадать) Хотів на жвавий лад Альбані Бал петербурзький описать; Шкода! Удавшись в марнослів'я, Про дамські ніжки лиш зумів я Припом'янути в тих рядках. По ваших люблених слідах, О ніжки, годі вже блукати! Пора, забувши юні дні, Набратись розуму мені, Діла і мову виправляти, І в зошиті під знаком п'ять Ліричні відбіги спинять. ХLІ Одноманітний і безумний, Як вихор юних днів і мрій, Кружляє вальса вихор шумний, Мелькають пари по одній. Провчити Ленського поклавши. Онєгін, усміх заховавши, Іде до Ольги, стан обвив, У бистрім танці закрутив І на стілець її саджає, Тихенько, ніби віч-на-віч, Про те про се заводить річ, І знов танець розпочинає. Всі здивувались. Ленський сам Не хоче вірити очам. ХLIІ Мазурка розляглась. Бувало, Як загримить мазурки звук, У пишній залі все дрижало, Ламав підлогу закаблук, Тряслися, деренчали рами; Тепер не те: і ми, і дами Паркетом плинемо сковзьким; Лишень у закутку глухім Мазурка й досі зберігає Ознаки давні: і стрибки, І довгі вуса, й каблуки Ті самі; тут їх не зміняє Химерна мода, наш тиран, Біда сучасних росіян. ХLІІІ. ХLІV Буянов, братик мій завзятий, Враз до Онєгіна підвів Татьяну й Ольгу - вибирати Одну до танцю повелів. Онєгін Ольгу вибирає Схилившись, ніжно промовляє Якийсь банальний мадригал І руку тисне. Юний пал Дівочих гордощів розлився Рум'янцем на її щоках. Все бачив Ленський. У грудях Огонь ревнивий розгорівся; Проте, стримавши гнівний тон, Він кличе Ольгу в котильйон. ХLV Не може Ольга. Що? Не може? Так, так, бо слово вже дала Онєгіну. О боже, боже! Що чує він? Вона могла... Іще дитя,- а вже зрадлива, Уже кокетка пустотлива! Уже навчилась хитрувать, Уміє слово вже ламать! Яка образа і покара! Мов грім серед ясного дня! - Він вибіг, скочив на коня І мчиться. Пістолетів пара, Дві кулі - рада лиш одна, Щоб змити кривду цю до дна!   Оглавление   www.pseudology.org