Максим Рильський. Твори у 20 томах. Том 5-й. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984   Олександр Пушкін Євгеній Онєгін Глава третя Elle etait fille, elle etait amoreuse. Malfilatre* I "Куди? Ох, ці мені поети!" "Пора, Онєгіне, мені!" "Я не держу тебе, та де ти Марнуєш вечір день при дні?" "У Ларіних".- "Їй-богу, диво! Та чи воно ж таки можливо Туди так пильно учащать?" "Звичайно".- "Чудно, що й казать! Я бачу й без твого визнання: По-перше (ну, вгадаю я?), Російська проста це сім'я, Гостей невпинне частування, Розмови про вчорашній сон, Про дощ, про скотний двір, про льон..." ----------------------- * Вона була дівчина, вона була закохана. Мальфілатр (Франц.). - Ред. II "Я тут біди ще не вбачаю". "Нудота, друже, от біда!" "Я світ ваш модний зневажаю; Серед родинного гнізда Я можу..." - "Ох, ізнов еклога! Та годі, любий мій, на бога! Ну що ж? Ти їдеш: хай щастить! Ах, слухай! Як би хоч уздріть Оту Філліду, слави варту, Оту натхненницю пера, І сліз, і рим, et cetera?.. Представ мене!" - "Тебе?" - "Без жарту!" "Гаразд".- "Коли ж?" - "Хоч зараз. Там, Звичайно, раді будуть нам. III В дорогу ж". Рушили другове, З'явились; розіслав для них Закон гостинності готовий Ряд послуг, іноді й тяжких. Відомий звичай стародення: Несуть на блюдечках варення, На стіл воскований мерщій Брусничний подають напій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . IV Додому, вже пори нічної, Вони не їдуть, а летять17. Підслухаймо ж, про що герої Між себе тихо гомонять: "Ну, що, Онєгін? Позіхаєш?" "Це звичка, Ленський".- "Та скучаєш Ти більше".- "Ні, як і раніш. Одначе пізно вже. Скоріш, Скоріше поганяй, Андрюшко! Дурні місця! Дурна пора! До речі: Ларіна стара Пресимпатична, хоч простушка; Ох! Від брусничної води Мені б не сталося біди! V Скажи: котра із них Татьяна?" "А та, задумлива, смутна І мовчазлива, як Світлана, Що все сиділа край вікна". "Невже ти в меншу залюбився?" "А що?" - "На другій я б спинився, Коли б поетом був, як ти. Життя в тій Ользі не найти. Як у Вандіковій Мадонні; Червоний вид її - немов Дурний цей місяць, що зійшов На цім дурнім небеснім лоні!" Поет щось холодно сказав І потім цілу путь мовчав. VI Візит Онєгіна чимало Збудив у Ларіних розмов, Сусідство теж до діла встряло, І прослух між людьми пішов. Найшлася язикам робота! Усяко міркували потай І ладили не без гріха Татьяні, звісно, жениха; Поважно деякі казали, Що вже й весіллю вийшов строк, А тільки модних обручок, Мовляв, і досі не дістали. Про Ольгу й Ленського у них І поговір уже затих. VII Татьяну молоду гнівили Людські пересуди й чутки, Та чар якийсь незрозумілий Закрався у її думки; У серці мрія зародилась; Прийшла пора - любов явилась. Так зерно під огнем весни Росте з земної глибини. Давно палало поривання, Уяві снився молодій Чуття палкого дар страшний; Давно сердечне умлівання У груди стиснені лилось, І ждала дівчина... когось. VIII Діждалася... Відкрились очі; "Це він!" - подумала вона. Тепер, ой леле! дні і ночі, І сну жарота самітна. Все повне ним; чудесна сила Мрійливу діву охопила Тісним кільцем. Докучні їй І гомін лагідний людський, І погляд челяді дбайливий, З журбою в глибині очей Вона не слухає гостей, Клене в душі їх рій шумливий, І їх одвідини гучні, І всі розмови їх нудні. IX Тепер з яким вона тремтінням Солодкий розгорта роман! З яким кипучим оп'янінням П'є чашу пристрасних оман! Диханням творчості живої Одухотворені герої, Коханець Юлії Вольмар, Малек-Адель і де Лінар, І Вертер, мучень бунтівливий, І незрівнянний Грандісон18, Що нам лиш навіває сон,- Усі в уяві нетерпливій В єдиний образ одяглись, Усі в Онєгіні злились. X Взірець узявши з героїні Своїх улюблених творців, Подібна Юлії, Дельфіні, Татьяна в тишині лісів Їз томом небезпечним бродить, В ньому шукає і знаходить Свій пал таємний, вицвіт мрій, В душі народжених живій, Зітхає тугою чужою, Чужим захопленням горить І все напам'ять шепотить Листа коханому герою. Та наш герой, як знає всяк, Не Грандісон був аніяк. XI Поважний тон узявши строго, Колись, було, палкий творець Героя нам являв свойого Як досконалості взірець. Він малював його прекрасним, Неправо гоненим, нещасним, З чуттям і розумом тонким, З обличчям, звісно, чарівним. Священним вірний пориванням, Герой ладен був полягти В ім'я високої мети, І завжди в розділі останнім Покараний бував порок, Добру достойний був вінок. XII А нині голови в тумані, Мораль лиш навіває сон, Порок нас вабить і в романі, І там посів найвищий трон. І муз британських небилиці Тривожать сон отроковиці, І вже тепер її кумир Або задумливий Вампір, Або Мельмот, бродяга хмурний, Чи Вічний жид, а чи Корсар, Чи вкритий тайною Сбогар19. Лорд Байрон, цей примхливець бурний, Одяг у тьмяний романтизм І безнадійний егоїзм. XIII Та, друзі милі, що по тому? А може, вийде рішенець - В обладу бісові новому Поет потрапить під кінець, Зневажить Фебові загрози І смирно знизиться до прози; Тоді роман на давній стрій Розважить ясний вечір мій. Не лиходійові страждання Я в ньому грізно покажу, А просто вам перекажу Родини руської подання, Любові чарівливі сни Та звичаї старовини. XIV Перекажу немудру мову Отця чи дядька-старика, З дівчатком зустріч юнакову Між лип столітніх, край струмка; Нещасних ревнощів томління, Розлуку, радісне миріння, Знов посварю,- а під кінець Весільний присуджу вінець... Згадаю ті признання юні, Ті речі ніжно-запальні, Що на життя мого весні В ногах у милої красуні Мені спадали на язик,- Тепер від того я одвик. XV Татьяно, друже мій Татьяно! З тобою разом сльози ллю: У руки модному тирану Ти долю віддала свою. Загинеш, друже мій, та нині Ти у сліпучім оп'янінні Солодке кличеш забуття, Ти спізнаєш жагу життя, Ти п'єш отруйний чар бажання, Тобі спокою не знайти; В уяві скрізь малюєш ти Місця щасливого стрівання; Усюди, всюди в сяйві мрій Фатальний спокуситель твій. XVI Любові сум Татьяну гонить, Вона журливо йде в саду І нерухомі очі клонить, І втома сковує ходу. Піднеслись груди, блідні лиця Заграли, ніби зоряниця, Завмерли віддихи в устах, В очах огонь і дзвін в ушах... Настане вечір; місяць ходить, Ясну вартуючи блакить, Серед імлистих верховіть Свій виспів соловей заводить,- І з нянею в безсонну ніч Веде Татьяна тиху річ. XVII "Не спиться, няню: дихать важко! Відкрий вікно, хоч одітхну". "Що, Таню, що тобі?" - "Так тяжко! Поговорім про давнину". "Про що ж бо, Таню? Я, бувало, Ховаю в пам'яті чимало Бувальщин давніх, небилиць, Про духів злих і про дівиць; А нині все забулось, Таню, Потьмарилось. Лиха пора! І недолуга я, й стара! Минулось..." - "Розкажи-но, няню, Хоч дещо про минулі дні; Кохала ти кого чи ні?" XVIII "І, годі, Таню! Я ж бо й знати Про те кохання не могла; А то б свекруха, злая мати, Зо світу білого звела". "Та як же ти вінчалась, няню?" "Так, певно, бог велів. Мій Ваня Пізніш, як я, побачив світ,- Мені ж було тринадцять літ. Приймали тижнів зо два сваху, А далі батько навпростець Велів зряджати під вінець. Я гірко плакала зо страху; З плачем і косу розплели, З піснями в церкву повели. XIX І от серед сім'ї чужої... Та ти не слухаєш, либонь!" "Ах, няню, серце в неспокої, У грудях мов пече вогонь. Я плакать, я ридать готова!" "Дитя моє, ти нездорова; Помилуй, господи, спаси! Чого ти хочеш, попроси... Скроплю свяченою водою,- Гориш ти..." - "Нянечко моя, Не хвора, ні - кохаю я!" "Дитя моє, господь з тобою!" - І хрестить Таню молоду Вона, щоб одвернуть біду. XX "Кохаю",- Таня шепотіла Сама, здавалось, не своя. "Недужа ти, голубко мила!" "Облиш мене: кохаю я!" А місяць під німим склепінням Томливим облива промінням Красу її поблідлих рис, І сльози, й хвилі довгих кіс, І насупроти героїні Стареньку на низькім стільці З тривоги тінню на лиці, У тілогрійці та в хустині; І світ, що навкруги дрімав, Натхненник-місяць осявав. XXI І серцем Таня залітала У невідому далечінь... Враз думка в голові постала... "Іди, саму мене покинь. Подай перо мені й чорнило Та стіл присунь; добраніч, мила, Прощай!" - І от сама вона. Їй ніч присвічує ясна. Обпершись ліктем, Таня пише, Євгеній, як живий, в очах. В необміркованих рядках Любов її невинна дише. І от закінчено листа... А хто ж, Татьяно, прочита? XXII Красунь я бачив неприступних, Холодних, чистих, як зима, Неутомленних, непідкупних, Незрозумілих для ума; Я дивувався з їх пишноти, Із їх природної чесноти, І, признаюсь, од них тікав І над бровами їх читав Слова, що в пеклі біля входу: Навік зречись надій усіх20. Будить любов біда для них, Жахать людей їм любо зроду. Мабуть, на берегах Неви Подібних дам стрічали й ви. XXIII Вигадниць я ще й інших знаю Із самолюбством крижаним; Ні шум хвали, ні зойк одчаю Не потривожать серця їм, І що ж помітив я, на диво? Вони, жахаючи примхливо Несмілу молоду любов, Її приваблюють ізнов Жалем, хоча б і лицемірним, Хоча б ласкавістю речей Та ніжним поглядом очей,- І в засліпінні легковірнім Коханець знов марнує дні У любій серцю метушні. XXIV А чим же більший гріх Татьяни? Чи тим, що в щирості своїй Вона не відає омани І вірить витворові мрій? Чи тим, що хитрощів не знає, Тим, що без роздуму кохає, Тим, що довірлива вона І що уява вогняна Заполонила розум жвавий, Що своєвільна голова Її всякчасно порива, А серце і палке, й ласкаве? Невже не здатні ви простить Душі, що юністю кипить? XXV Кокетка холодно міркує, Татьяна любить, як дитя, І щире серце офірує Для молодого почуття. Вона не каже: слід заждати, Щоб пристрасті ціну підняти, В тенета вірно упіймать; Спочатку слід покепкувать, Надією, розчаруванням Помучить серце, далі знов Огонь ревнивий влити в кров; А то, упившись раюванням, Невольник пута розірве, Про щастя мріючи нове. XXVI Іще утруднення я бачу: Щоб честь отчизни врятувать, Татьянин лист я, мій читачу, В перекладі повинен дать. Вона-бо зле по-руськи знала, Журналів наших не читала, І для думок та почуттів Їй бракувало рідних слів. Отож писала по-французьки... Ну що ж! Признатись я готов: Жіноцтва нашого любов Не розмовляє ще по-руськи, Вживати гордий наш язик Поштову прозу ще не звик. XXVII Я знаю: дам хотять навчити Читать по-руськи. Просто жах! Хіба ж їх можна уявити З "Благонамеренным"21 в руках! Пошлюсь на вас, мої поети: Чи то ж не всі, кому несете Ви полум'я чуттів своїх І вірші, писані за гріх, Кому ви серце присвятили,- Чи то ж не всі вони підряд Своєї мови звук і склад Калічать в спосіб дуже милий, Чи здавна звуки слів чужих Не стали рідними для них? XXVIII Не дай нам боже стріть на балі Чи між гостей на рундуці Семінариста в жовтій шалі Чи академіка в чепці! Як без усмішки уст рум'яних, Я граматично бездоганних Російських речень не люблю. Можливо, на біду мою, Красунь теперішніх порода, Щоб журналістам догодить, Нас до граматики привчить; На віршування вийде мода; Та я... до того що мені? Я вірний буду давнині. XXIX Легке, недбале лепетання, Вимови огріхи дрібні І досі будять хвилювання І серце радують мені; Розкаятись я не при силі, Що галліцизми серцю милі, Як літ юнацьких помилки, Як Богдановича рядки. Та годі. Лист пора дівочий У віршовий укласти лад. Я слово дав,- і що ж? Назад Тепер би взяв його охоче. Я знаю: ніжного Парні Перо не в моді в наші дні. XXX Мій друже, що журбу й Бенкети22 На лірі вславив золотій, Я б попросив тебе, поете, Допомогти в біді моїй: Щоб ти на милозвучні співи Моєї пристрасної діви Чужинні переклав слова. Де ти? Прийди: свої права Передаю тобі з уклоном... Шкода! Між скель, в самотині, Забувши похвали гучні, Над фінським тінявим затоном Він бродить, і душа його Не чує поклику мого. XXXI Татьянин лист передо мною; Мов скарб, його я бережу, Читаю потайно з журбою І кожним словом дорожу. Хто ніжність їй таку навіяв, Палких чуттів недбалий вияв? Хто їй навіяв ту бредню, Безумну серця маячню, Чар небезпечний і принадний? Не розумію я. Подам Лише блідий переклад вам, Картини список недоладний, Фрейшіца гармонійний звук З-під боязких учнівських рук. Лист Татьяни до Онєгіна Я вам пишу - чи не доволі? Що можу вам іще сказать? Тепер, я знаю, в вашій волі Мене презирством покарать. Та як мене в нещасній долі Хоч пожаліти ви ладні, То відгукнетеся мені. Спочатку я мовчать хотіла; Повірте: сором свій од вас Я б заховала навсякчас, Коли б надія хоч бриніла Лиш раз на тиждень, в певний час, У нашім домі стріти вас, Щоб тільки слухать вашу мову, Слівце сказати,- а за тим Все думать, думать об однім І зустрічі чекати знову. Та ви гордуєте людьми, Вам на селі і тяжко, й душно, А ми... нічим не славні ми, Хоч вам і раді простодушно. Нащо ви прибули до нас? У самоті села глухого Ніколи б я не знала вас, Не знала б я страждання цього. Душі дівочої тривогу З часом приборкавши (хто зна?), Могла б я з іншим шлюб узяти І стала б дітям добра мати І вірна мужеві жона. Не ти!.. Ні, серцем полюбила Лише тебе навіки я! Так вища рада присудила... То воля неба: я твоя; Життя мойого всі години - Порука зустрічі одній; Сам бог послав тебе, єдиний, Повік ти охоронець мій. У снах мені ти привиджався, Незримий, душу ти палив, Твій дивний зір мене томив, Твій голос в серці відбивався Давно... ні, то було не в сні! Ти увійшов, і я впізнала, Вся обімліла, запалала, Шепнула: він явивсь мені! Чи правда ж: я тебе вчувала, Зо мною вів розмову ти, Коли я бідним помагала Або молитвою втішала Тривожні муки самоти? Хіба крізь морок занімілий Не ти, неначе привид милий, У цю хвилину промайнув І став тихенько в узголов'ю? Не ти з відрадою й любов'ю Слова надії тут шепнув? Хто ти: чи ангел мій ласкавий, Чи спокуситель мій лукавий: Розвій ці сумніви до дна. Таж, може, все це марні болі, Душі дівочої мана! І зовсім інший вирок долі... Але дарма! Тобі свою Віднині душу доручаю, Перед тобою сльози ллю, Твого заступництва благаю... Ти уяви: я тут сама, Ніхто мене не розуміє, В знемозі думка туманіє, І порятунку вже нема. Я жду тебе: єдиним зором Надії в серці оживи, Чи сон гнітючий мій урви, На жаль, заслуженим докором! Кінець! перечитать боюсь... На серці сором, страх і мука... Але ні з чим я не таюсь, І ваша честь мені порука... XXXII Татьяна то зітхне, то охне; Дрижить листок в її руці; Облаточка рожева сохне На гарячковім язиці. К плечу голівкою склепилась. Легка сорочка опустилась Із прехорошого плеча... Вона того й не поміча, Що місяць гасне. Там долина Крізь пару сяє. Там струмок Заграв, як срібло; там ріжок Пастуший будить селянина. Світає: люд устав уже, Моїй Татьяні байдуже. XXXIII Вона зорі не помічає, Сидить з похиленим чолом І до листа не прикладає Печатки з вирізним гербом. Уже Пилипівна похила Тихенько двері відчинила, Несе їй на підносі чай. "Пора, дитя моє, вставай! Та ти, красунечко, готова! О пташко ранняя моя! А вчора як злякалась я! Та, слава богу, ти здорова! Журба нічна майнула в світ, Лице твоє як маків цвіт". XXXIV "Ах! няня, прошу, будь ласкава..." "Та добре, серце, все зроблю!" "Не думай... бачиш-бо, ця справа. Підозри... Не відмов, молю!" "Мій друже, бог тобі порука!" "Отож пошли тихенько внука... Листа до О... ну, знаєш ти... Сусіда... потай віднести, Не говорити там ні слова, Мовчати про моє ім'я..." "Кому ж, голубонько моя? Стара вже я, пустоголова! Багато є сусідів тих, Мені й не полічити їх". XXXV "Та й недогадлива ти, няню!" "Тепер я, друже, нешвидка, Стара; тупіє розум, Таню; А то, бувало, я метка: Словечка панського одного..." "Ах, няню, що мені до того? Що в розумі мені твоїм? Ідеться ж об листі оцім Онегіну..." - "Ну, зрозуміла. Не гнівайсь, ластівко моя, Кажу ж - тепер безтямна я... Чого ж ти знову поблідніла?" "Ні, няню, то здається лиш... Пошли ж онука, та скоріш!" XXXVI Та день минув без відповіту, Минає другий - знов нема. Бліда, одягшись ще до світу, Татьяна жде його, німа. Надвечір Ленський приїжджає. "А де ж ваш приятель? - питає Хазяйка.- Він давно вже був, Неначе зовсім нас забув". Татьяна вся аж затремтіла. "Сьогодні він приїхать мав,- Старенькій Ленський одказав,- Та, певно, пошта забарила". Татьяна опустила зір, Немов почувши злий докір. XXXVII Смеркало; самовар вечірній Шипів дрімотним голоском; Вилися випари прозірні Попід китайським чайником. Під Ольги білою рукою Вже лився цівкою густою Напій пахучий у чашки, І хлопчик подавав вершки. Татьяна край вікна стояла, На шиби дмухала, сумна,- І на туманнім склі вона Коханий вензель рисувала Прегарним пальчиком своїм; Все О та Є спліталось в нім. XXXVIII Але душа у неї нила І сліз був повен млосний зір. Враз тупіт!.. Кров їй заніміла. Ось ближче... В'їхали у двір... Євгеній! "Ах!" - Як тінь пташини, Татьяна скок у другі сіни, Там на подвір'я, далі в сад Летить; поглянути назад Не сміє; миттю перемчала Куртини, мостики, лужок, Алею липову, лісок, Кущі бузкові поламала І врешті з віддихом тяжким На лаву, над струмком дзвінким XXXIX Упала... "Тут він! тут Євгеній! О боже! що подумав він!" Таїть вона в душі стражденній Надію, як живлющий плин; Вона тремтить і наслухає, Чи не надходить? Ні, немає! В саду служниці, на грядках. Збирали ягоди в кущах І по наказу всі співали. (В наказі тім була мета, Щоб то лукаві їх уста У співанках розвагу мали, Не ївши панських ягідок: Сільської мудрості зразок!) Пісня дівчат Дівоньки, красунечки, Душеньки, подруженьки, Розгуляйтесь, дівоньки, Розгуляйтесь, краснії! Заведіть ви пісеньки, Пісні заповітної, Заманіть ви парубка Та й до кола нашого. Як заманим парубка, Як набачим здалеку, Розбіжімось, дівоньки, Та обсипмо вишнею, Вишнею, калиною, Спілою малиною. Не ходи ти підслухом, Де співають дівоньки, Не ходи ти назирцем, Де гуляють краснії! ХL До всього на землі недбала, Байдуже слухаючи спів, Татьяна нетерпляче ждала, Щоб трепет серця занімів, Щоб ніжні щоки не горіли. Та перса бурно тріпотіли, І жар на лицях не згасав, А все ясніш, ясніш палав. Отак метелик нещасливий, До рук узятий пустуном, Тріпоче райдужним крилом; Так часом зайчик полохливий Дрижить в густій озимині, Стрільця уздрівши вдалині. ХLІ Нарешті дівчина зітхнула І з лави підвелась, сумна; Пішла, та тільки-но звернула Між липи,- враз, як тінь грізна, З блискучим зором проти неї Євгеній став серед алеї,- І, ніби в полум'ї страшнім, Вона спинилась перед ним. Та їх наступної розмови Переказать не годен я, Бо затяглася річ моя; Тож відпочити слід, панове, Зітхнути повними грудьми: Іще зустрінемося ми. Оглавление   www.pseudology.org