Максим Рильський. Твори у 20 томах. Том 5-й. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984   Олександр Пушкін Євгеній Онєгін Глава друга O rus!.. Hor.* О Русь! I Село, де нудьгував Євгеній, Було мов створене для втіх; Там ворог пристрасті шаленій Благословити б небо міг. Будинок панський самотою, Від бур захищений горою, Стояв над річкою; здаля Лились, як золото, поля І луки квітами рябіли, Хати мелькали по горбах, Блукали череди в лугах, І розпускав гілля похиле Занедбаний великий сад, Житло задумливих дріад. -------------------- * О село! Гор[ацій] (лат.).- Ред. II Поважний замок фамілійний Чимало добрих мав ознак: Тривалий, вигідний, спокійний, Під старовинний мудрий смак. Високі скрізь опочивальні, Шпалери штофні у вітальні, Царів портрети на стіні, Пістряві грубки кахляні. Усе це нині застаріло, Не знаю вже, з яких причин; А врешті, мій Євгеній,- він На все дивився збайдужіло І в залах позіхав старих Так, як і в модних та нових. III Він у кімнаті оселився, Де старожилець тих країв Весь вік з ключаркою сварився, Дививсь у вікна й мух чавив. Там, на дубовому помості, Був стіл, диван, дві шафи прості, Ніде чорнила й ні сліда. В шафи Онєгін загляда - Видатків зошит там подертий, Пляшок з наливками ряди, Глеки фруктової води І календар за рік четвертий. Старий, багато мавши справ, До інших книг не заглядав. IV Євгеній, сівши панувати В селі, на лоні самоти, Щоб якось час промарнувати, Новини здумав завести. Мудрець пустинний, без турботи Ярмо кріпацької роботи Легким оброком замінив; І раб життя благословив. Сусід ощадний аж здригнувся - В такий страшенний гнів запав На те зламання панських прав; Лукаво інший усміхнувся, І разом вирішили так, Що небезпечний то дивак. V До нього спершу заїжджали; Та з двору іншого кінця Звичайно слуги подавали Йому донського жеребця, Почувши здалеку, з-за річки, Сімейної гурчання брички. Усі, образившися тим, Порвали приятельство з ним. "Сусід наш неук, химерує, Він фармазон; він п'є одно Червоне склянкою вино; Він дамам ручки не цілує; Все про?шу, про?шу,- а нема Уклінно",- визнано всіма. VI Тоді ж таки в село дідизне Новий поміщик прибува, Про нього теж говорять різне, Рішучих присудів слова. На ймення Володимир Ленський, Душею мрійник геттінгенський, Красунь, стрункий, як очерет, Поклонник Канта і поет. Він у Німеччині туманній Засвоїв, ученик палкий, І дух, тривожний та чудний, І волелюбні поривання, Натхненну щохвилини річ І чорні кучері до пліч. VII Іще під подихом пороку Зів'януть серцем він не встиг, То й дружбу, і любов високу Ще цінувати щиро міг; Він серцем був невіглас милий, Ще марева його манили, І полонили юний ум Нові для нього блиск і шум. В часи печалі й неспокою Плекав він мрію золоту, Життя розгадував мету; Його загадливою млою Він голову собі сушив І сподівався різних див. VIII Він вірив: є душа єдина, Яка з'єднатись має з ним; Тривожна, чиста і невинна, Вона живе лише одним; Він вірив: друзі без омани За нього приймуть і кайдани, І в них рука не задрижить Сосуд наклепника розбить; Був певен він: обранці долі, Що возлюбили люд земний, Становлять той союз святий, Який промінням щастя й волі Колись, у пожаданний час. Осяє землю цю і нас. IX І гордий гнів, і жаль ласкавий, І до добра свята любов, І найсолодша мука слави У нього хвилювали кров. Мандрівець, як усі поети, Під небом Шіллера і Гете Він їхнім полум'ям зайнявсь І дзвону лірному віддавсь. І муз прекрасної науки Він осоромою не вкрив; Проміння світлих почуттів Слухняні зберігали звуки, І мрії, повні чистоти, І чар високий простоти. X Співав він про любов, і співи Були невинні та ясні, Як сон маляти, пісня діви, Як у небесній вишині, В пустелі безтурботно-синій, Діана, таємниць богиня. Співав про муки і печаль, Про щось і про гуманну даль, Про дивні романтичні рози, Про дальні пущі та лани, Де довго в лоно тишини Лились його гарячі сльози, Співав, що в'яне серця цвіт, Не мавши й вісімнадцять літ. XI В пустині, де лише Євгеній Збагнув би вдачу цю тонку, Сусідів гульбища буденні Були йому не до смаку; Він утікав од їх розмови. Знай, міркували ті панове Про сіножаті, про вино, Про псарню, про своє майно,- Тож не було в речах статечних Ні поетичних поривань, Ні в бистрих дотепах змагань, Ні висловів розумно-гречних; Але в розмові їх дружин Ще менше глузду бачив він. XII На вроду красень, ще й багатий, Був Ленський хоч куди жених; Тому не треба й дивувати,- Всі дочок ладили своїх Оддать півруському сусіді; Тож у гостях він при обіді, А хтось уже і натяка, Що жить без пари - річ тяжка: Або сидять круг самовара, А Дуня наливає чай,- Їй шепчуть: "Дуню, примічай!" А там з'являється гітара, І скиглить панна (боже мій!): "Прийди в чертог мій золотий!.."12 XIII Та не хотівши, мов на зло їм, Кайдани шлюбні волокти, Намислив із моїм героєм Знайомство Ленський завести. Вони зійшлися. Тьма і промінь, Пісні і проза, лід і пломінь Ховають більше схожих рис; Тож день знайомства їм приніс Лиш обопільне нудьгування; Та з часом приязнь розцвіла І незабаром перейшла У нерозлучне другування. Так люди з нічого робить - Сам каюсь - друзі мимохіть. XIV Та й дружби вже нема між нами. Без пересудливої тьми Усіх ми числимо нулями, А одиниці - тільки ми. Ми всі - от-от Наполеони; Тварин двоногих міліони Знаряддя лиш для нас одне, А щире почуття - смішне. Євгеній, серцем не злостивий, Людей, щоправда, добре знав, А через те і зневажав, Та всюди ж виняток можливий: Він інших сильно відзначав І почуття їх шанував. XV Ласкава усмішка стрівала Поета речі запальні; І думка, трохи ще нестала, І очі, завжди вогняні, Були Онєгіну за диво; Він стримувався терпеливо, Щоб зимним словом їх не збить, І думав: гріх мені труїть Оце хвилинне раювання; Настане і без мене час; Нехай же, поки не погас, Горить він, повен милування; Пробачмо юності палкій Шаленства юний буревій. XVI Ні в чім вони не мали згоди, Усе до роздумів вело: Племен розвіяних угоди, Плоди наук, добро і зло, Освячений віками звичай, І смерті вирок таємничий, Життя і доля, щастя й труд Під їхній підпадали суд. Поет у творчому натхненні Читав з осяяним лицем Північних розділи поем; Слухач поблажливий, Євгеній, Хоч і не все в них розбирав, Проте уважно вислухав. XVII Найбільше ж пристрасті манили Уми пустельників моїх; Зламавши їх бентежні сили, Онєгін згадував про них Крізь ледве сховане зітхання. Блажен, хто знав ті хвилювання І вчасно знати перестав; Тому ще краще, хто не знав, Хто вмів розлукою - кохання, Гнів - лихослів'ям холодить, Хто, позіхаючи, прожить Міг без ревнивого страждання, І те добро, що дід надбав, Лукавій двійці не звіряв! XVIII Коли ми станем під знамена Розсудливої тишини, І пристрасть вигорить шалена, І нам уже смішні вони, Оті її свавольні хвилі Та серця відгуки спізнілі, Приборкані, хоч не без мук,- Ми радо слухаємо звук Чужих зізнань; душа вбачає У них свойого щастя слід. Так часом сивий інвалід Охоче вухо прихиляє До мови юних усанів, Дарма що вік його відцвів. XIX Зате і юність пломениста Не може почувань таїть; Любов, печаль, надія чиста - Усе на язиці горить. Дочасний інвалід любові, Онєгін речі юнакові, Ту сповідь щирих почуттів, Поважно слухати умів. Свою простосердечну совість Поет одверто викривав; Євгеній незабаром знав Його кохання юну повість, Щоденні радощі й жалі, Давно відомі на землі. XX Ах, він любив, як ми любити Уже не здатні; лиш один Поет, безумством оповитий, Таких подобиться годин: Усюди, скрізь одно бажання, Одно незмінне поривання, Одна незмінлива печаль. Ніщо: ні охолодна даль, Ні літа довгої розлуки, Ні музам віддані часи, Ні блиск чужинної краси, Ні шум бенкетів, ні науки Не загасили день по дню Його цнотливого вогню. XXI Коли він, отрок нелукавий, Сердечних мук іще не знав, Дитячі Ольжині забави Він з милуванням споглядав; В ласкавім затишку діброви Він з нею перші мав розмови, І провіщали їм вінки Сусіди-друзі, їх батьки. У глушині, невинна й чиста, Вона в смиренності села Під рідним доглядом росла, Як та конвалія пашиста, Незнана в тінявій імлі Метеликові та бджолі. XXII Вона співцю подарувала Блаженство молодечих мук, Про неї думка окриляла Його цівниці перший звук. Прощайте, втіхи безтурботні! Він полюбив гаї дрімотні, І тишу самотинних мрій, І зорі, й місяць золотий, Той світоч у безодні темній, Що божествили ми колись, Коли відрадно так лились Солодкі сльози потаємні... Тепер ми бачимо в ньому Заміну ліхтарів саму. XXIII Слухняна завжди, непримхлива, Весела завжди, як весна, Як сни поетові, правдива, Як поцілунок, чарівна; Блакитні очі, чистий голос, Неначе льон, білявий волос, І рухи, й усмішка, і стан,- Все в Ользі... Та візьміть роман Хоч би який, і дуже вірно Там подано її портрет: В нім любих без кінця прикмет, Та він набрид мені безмірно. Про старшу Ольжину сестру, Читачу, слово я беру. XXIV Сестру ту названо Татьяна...13 У перший раз таке ім'я На ніжні сторінки романа Свавільно запроваджу я. І що ж? Воно приємне, миле,- Та з ним, я знаю, сполучили Ми спомини про давнину Чи про дівочу. Не мину Сказати, що смаку замало У нас і в наших іменах (Ще менше - в віршових рядках); Освіти в нас мов не бувало, Лише манірність ми по ній Сховали, як здобуток свій. XXV Тож названо її Татьяна. Ні врода, що в сестри цвіла, Ні свіжість на виду рум'яна У ній привабить не могла. Печальна, дика, мовчазлива, Неначе сарна полохлива, Вона росла в сім'ї своїй, Немовби зовсім у чужій. Вона горнутися не вміла, Як інші діти, до батьків; Маленька ще, між малюків Стрибать і гратись не хотіла, І часто край вікна сама Сиділа журна та німа. XXVI Задума, друг її незримий, Злюбивши вірно це дитя, Скрашала мріями легкими Сільське забарливе життя. Не знали голки ніжні пальці; Схилившись над покірні п'яльці, Шовками світлими вона Не оживляла полотна. Прикмета потягу до влади: Слухняну ляльку ще дівча Звичаїв ґречності навча - Закону людської громади, І материнський заповіт Їй шепче, лиш уздрівши світ. XXVII Та ляльки, ще в літах дитини, Вона ні разу не взяла; Речей про моди, про новини Ніколи з нею не вела. Були чужі їй пустотливі Розваги; повісті жахливі В зимовій темряві нічній Збавляли більше серце їй. Як няня іноді скликала У теплий день на муріжок Всіх Ольжиних товаришок,- Вона в горю-дуба не грала, Нудний для неї був і сміх, І шум їх вигуків дзвінких. XXVIII Вона любила на балконі Стрічати сонце в тишині, Як на блідім небеснім лоні Згасають зорі вогняні, І тихо край землі ясніє, І, вісник ранку, вітер віє, І день поволі виплива. Коли ж, бувало, зимова На простір тиха ніч лягає, І довго в місячній імлі На затуманеній землі Лінивий схід одпочиває,- У звичний час, по любих снах Вона вставала при свічках. XXIX Їй заміняли все романи Ще з юних літ, як милий сон; Вона злюбила всі омани, Що дав Руссо чи Річардсон. Отець її, добряга милий, В минулім віці запізнілий, Її від того не беріг; Він не читав ніколи книг, Бо бачив там лиш марнослів'я. Його, бувало, й не кортить, Який у доні том лежить, Покладений під узголів'я. А неня - та була сама Від Річардсона без ума. XXX Вона любила Річардсона, Хоч і не встигла прочитать, Хоч із Ловласом Грандісона14 Не мала змоги порівнять; Та ще колись княжна Аліна, Московська модниця-кузина, Все говорила їй про них; А муж її ще був жених, Ішлося мимохіть до шлюбу; Вона ж зітхала не за ним, Бо інший серцем запальним Панянку божеволив любу; Той Грандісон був славний франт, Картяр і гвардії сержант. XXXI Як він, усе вона вдягалась По моді, гарно й до лиця, Та в неї ради не спитались, Як виряджали до вінця. Щоб швидше їй розвіять горе, Муж, анітрохи не суворий, Її в село своє одвіз. Чимало там пролито сліз; Вона пручалася, ридала, Розлуку вже хотіла брать, Але взялась хазяйнувать, Навикла - і спокійна стала. Навичка - неба дар ясний: Заміна щастю нам у ній...15 XXXII Навичка пригасила муку, Що не розвіяти нічим. А тут іще одну науку Найшла вона в житті своїм: Спізнала досвідом великим, Як волю взять над чоловіком Та самовладно управлять, І стала жити-поживать, Людей ганяла на роботу, Солила про запас гриби, Голила кріпакам лоби, Бувала в бані щосуботи І наймичок навчилась бить - Це все без мужа, самохіть. XXXIII Колись вона писала кров'ю Тендітній подрузі в альбом, "Поліна" - звала Парасков'ю Співучим завжди голоском, Корсет найвужчий надівала І Н російське вимовляла Як N французьке, тобто в ніс; Та шлюб усе це геть заніс: Корсет, альбом, княжну Поліну, Чутливих віршиків слова Вона поволі забува, Зове Акулькою Селіну І поновляє під кінець На ваті шлафор і чепець. XXXIV Та муж любив дружину щиро, Ні в чім перечить не хотів, До неї повну мав довіру, А сам в халаті пив та їв; Спокійно дні його спливали; Надвечір часом наїжджали Сусіди з приязних родин, Нецеремонні, як і він, Полихословить, потужити, Пожартувать собі гуртом. Минає час; гостей чайком Накажуть Ользі пригостити, А там вечеря, спать пора - І гості їдуть із двора. XXXV Вони ретельно зберігали, Що давній звичай освятив, І масниці не проминали Без руських наїдних млинців; По двічі кожен рік говіли, Кружисту гойдалку любили, Купальські грища, веснянки; Коли на троїцькі святки Куняли ратаї нехитрі, Молебень слухавши,- вінок Вони святили з нагідок; Їм квас був милий, як повітря, І за столом, по старшині, Там страви ношено смачні. XXXVI Отак життя їх тихо плине,- Та настає всьому кінець. Розкрились двері домовини, І муж прийняв новий вінець. Умер він саме під обіди, Його оплакали сусіди, Слізьми дружина провела Щиріш, як інша б те могла. Він був на мудрість незугарен, Та добросердий чоловік, Над ним написано повік: "Смиренний грішник Дмитрій Ларін, Господній раб і бригадир Вкушає в сій могилі мир". XXXVII Вернувшись до своїх пенатів, На цвинтар Ленський поспішив І над сусідом, що утратив, Біля надгробка потужив; І серце так журливо билось! "Poor Jorick!16 - слово прохопилось, - Він на руках мене держав, Мені погратися давав Медаль вояцьку за Очаків! Він Ольгу готував мені, Казав: "Діждуся я чи ні?!" - Тут Ленський мало не заплакав І мадригалом жалібним Навіки попрощався з ним. XXXVIII Тоді ж в елегії печальній Він батька й матері, в сльозах, Увічнив прах патріархальний... Ох! На житейських борознах Скороминущі покоління, З небес таємного веління, Як жниво, стигнуть і падуть; Наступні їм услід ідуть... Так наше плем'я безтурботне Росте, хвилюється, кипить І до могил дідів тіснить. Та прийде він, наш день скорботний, І наші внуки в добрий час Із світу витіснять і нас! XXXIX Тим часом упивайтесь, друзі, Життям, як маєво, легким! Я знаю: в радості і тузі Не варто дорожити ним; Закрив я очі на омани; Та ще надія, дар жаданий, Здалека часом вигляда: Без непримітного сліда Я не хотів би світ лишити. Живу, пишу не для хвали; Та марю, щоб пісні могли Мій день печальний пережити, Щоб друг мій вірний серед мук Про мене нагадав хоч звук. XL І хтось, у роздуму хвилини, Здригнеться над рядком моїм, І тиха Лета не поглине Моїх співучих строф і рим. І може (о солодка мріє!) - Гучною славою окриє Якийсь невіглас мій портрет І скаже: то ж то був поет! Прийми ж мою подяку щиру, Прихильче мирних аонід, Що віднайдеш мій тихий слід І давню пошануєш ліру, Чия незаздрісна рука Потріпа лаври старика! Оглавление   www.pseudology.org