Максим Рильський. Твори у 20 томах. Том 5-й. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984   Олександр Пушкін Євгеній Онєгін Глава перша Petri de vanite il avait encore plus de cette espece d'orgueil qui fait avouer avec la meme indifference les bonnes comme les mauvaises actions, suite d'un sentiment de superiorite, peut-etre imaginaire. Tire d'une lettre particuliere * Не світ хотівши звеселити У гордості його пустій, Поруку б я хотів явити, Тебе гіднішу, друже мій, Гіднішу мислей величавих, Душі, де мрія розцвіта, Де в шатах простих, нелукавих Живе поезія свята; Та що ж - лиш кілька глав пістрявих Тобі в дарунок я зібрав, Напівсмішних, напівпечальних, Простонародних, ідеальних, Недбалий плід моїх забав, Хвилин натхнення бистрольотних, Зів'ялих рано літ моїх, Досвідчень розуму холодних І серця записів гірких. --------------------- * Пройнятий марнолюбством, він, опріч того, мав особливу гордість, що примушує визнавати з однаковою байдужістю як добрі, так і лихі вчинки, внаслідок почуття вищості, може, гаданої. З приватного листа (франц.).- Ред.   I І жити квапиться, і почувать спішить. П. Вяземський "Мій дядько чесний без догани, Коли не жартом занеміг, Небожа змусив до пошани І краще вигадать не міг, Воно й для інших приклад гожий; Але яка нудота, боже, При хворім день і ніч сидіть, Не покидаючи й на мить! Яке лукавство двоязике - Напівживого розважать, Йому подушку поправлять, Журливо подавати ліки, Зітхать і думку берегти: "Коли ж візьмуть тебе чорти!" II Так у пилюці, на поштових Гадав гульвіса молодий, Що з волі Зевса прав спадкових Набрав по всій рідні своїй. Людмили друзі та Руслана! З героєм нашого романа Без передмов, у цей же час Дозвольте познайомить вас. Онєгін,- друг мій, я зазначу,- Родивсь на берегах Неви, Де народились, може, й ви, Чи вславилися, мій читачу. Гуляв і я там в давні дні: Та північ вадила мені1. III Служивши чесно, без пороку, З боргів покійник батько жив, Три бали він давав щороку І все за вітром розпустив. Життя Онєгіну сприяло: Madame його гляділа дбало, А там Monsieur узяв до рук,- І всім на втіху ріс малюк. Monsieur l'Abbe, француз убогий, Щоб хлопчик сил не витрачав, Всього, жартуючи, навчав, В моралі був не дуже строгий, Так-сяк за пустощі корив І в Літній сад гулять водив. IV Коли ж юнацьких літ бурхливих Прийшла Євгенію пора, Пора надій і мук щасливих, Француза прогнано з двора. Дістав Онєгін мій свободу, Остригся під останню моду, Як dandy2 той причепуривсь І в колі вищому з'явивсь. Він по-французьки, як годиться, Міг розмовляти і писать, Мазурку легко танцювать, Умів незмушено вклониться; Тож присуд був йому один: Люб'язний і розумний він. V Ми всі навчались небагато, Абияк і абичого, Тож вихованням здивувати В нас можна легко хоч кого. Про юнака судці суворі В загальнім присудили хорі: Учений хлопець, та педант. Він зроду любий мав талант Про будь-що довго не шукати В розмові гострого слівця, З ученим виглядом знавця В поважних справах німувати І викликати усміх дам Огнем нежданих епіграм. VI Латинь із моди вийшла нині; Отож, як правду говорить, Він знав доволі по-латині, Щоб епіграфи розуміть, Поміркувать об Ювеналі, В кінці листа черкнути vale*, З Вергілія процитувать Умів сяк-так рядків із п'ять, Копатись він не мав охоти У хронології тяжкій, Та завжди в пам'яті своїй Часів колишніх анекдоти Від Ромула до наших днів Держав для всіх напоготів. -------------- *Бувай здоровий (лат.).- Ред. VII Високої не мавши сили Життя натхненню присвятить, Не міг він, хоч і як ми вчили, Хорей од ямба відрізнить. Гомера лаяв, Феокріта; Зате читав Адама Сміта І сильний був економіст, Тобто доводити мав хист, На чім держава багатіє, І чим живе, і як вона Бува без золота міцна, Коли продуктом володіє. На все те батько не зважав І, знай, маєтки заставляв. VIII Всього, що знав іще Євгеній, У повісті не ознаймиш; Та в чому він був справжній геній, Що знав з усіх наук твердіш, Що вибрав трохи чи не зроду, Як труд, як муку й насолоду, Чим виповняв він по краї Нудьгу і лінощі свої,- Була наука милування, Яку прославив ще Назон, За що скінчив, як марний сон, В Молдавії, в краю вигнання, У чужодальній стороні Блискучі та бентежні дні. IX . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . X Як рано міг він хитрувати, Ховать надію, ревнувать, Зневіру й віру викликати, Здаваться хмурим, умлівать, Являтись гордим і слухняним, Холодним бути, полум'яним! Як він томливо німував, Як пломенисто промовляв, Які листи писав недбалі! В одній меті, з одним чуттям, Як забував себе він сам! Як очі й ніжні, і зухвалі Умів звести і опустить Чи послухняні сльози лить! XІ Як він умів новим здаватись, Вражать невинність жартома, В готовий розпач удаватись, Годити силами всіма, Як він належної хвилини Передсуд юності невинний Умом і пристрастю боров, Як чатував він на любов, Молив і вимагав признання, Як, серця вчувши перший звук, Добитися без довгих мук Умів таємного стрівання,- І, досягнувши милих прав, Уроки в тиші їй давав! XІІ Як рано міг він хвилювати Серця кокеток записних! Коли ж хотілось покарати Йому суперників своїх,- Як він отруйно лихословив! Які пастки на них готовив! Та ви, володарі дружин,- Був з вами другом завжди він: Його любив і муж лукавий, Фобласа давній ученик, І недовірливий старик, І рогоносець величавий, Що шанував, як то і слід, Себе, жону і свій обід. XІІ. ХІV . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ХV Іще в постелі він, бувало: Йому записочки несуть. Запросини? Та ще й чимало: На трьох вечірках просять буть, Там буде бал, там іменини. Куди ж гульвіса наш полине? Почне він як? Дарма питать! Усіх він встигне облітать. Тим часом в ранішнім уборі, Надівши модний болівар3, Онєгін їде на бульвар І там гуляє на просторі, Аж поки про обідній час Брегет* не нагадає враз. ------------ * Брегет - кишеньковий годинник з майстерні французького майстра Брегета. Ці годинники видзвонювали хвилини. ХVI Вже темно: в сани він сідає. "Агей!" - зачувся крик гучний. Морозним сріблом одливає Широкий комір бобряний. Блискучий любленець химерин, Жде у Talon4 його Каверін. Ввійшов: і корок геть летить, Вина комети струм кипить*, Roast-beef чекає їх сочистий І трюфлі, розкіш юних днів, Французьких гордість кухарів, І страсбурзький пиріг пашистий Між сиром лімбурзьким живим І ананасом золотим. ------------ * "Вино комети" - вино збору 1811 року, вельми врожайного, що люди забобонні пояснювали впливом комети, дуже яскравої та близької до землі. XVII Ще спрага келихів жадає Залить гарячий жир котлет, А дзвін брегета сповіщає, Що вже почавсь новий балет. Театру злий законодавець І перемінливий ласкавець Найчарівливіших актрис, Почесний за?всідник куліс, Онєгін наш уже в театрі, Де всяк, щоб вільність показать, За entrechat* ладен плескать, Свистіти Федрі, Клеопатрі, Моїну викликать - аби Його почули між юрби. ----------------- * Стрибок, антраша (франц.).- Ред. XVIII Чудовий край! Колись там, щирий І незрадливий волі син, Гримів Фонвізін, бог сатири, І запозичливий Княжнін; Там Озеров хвалу народну І сліз данину благородну З Семеновою поділяв; Там наш Катенін воскрешав Корнеля геній величавий; Там вивів Шаховський їдкий Своїх комедій жвавий рій, Там і Дідло домігся слави, Там, там, у присмерках куліс, Минали дні мої колись. XIX О де ви, де, мої богині? Скажіть - ті самі ви в цей час, Чи іншим довелося нині Змінить, не замінивши, вас? Чи знов почую вас у хорі? Чи славу руській Терпсіхорі Складу за пломенистий літ? А чи побачу інший світ, Чужі та нецікаві лиця, І, глянувши, сумний поет, Крізь розчарований лорнет, Як та дрібнота веселиться, Безмовно буду позіхать Та про минуле споминать? XX В театрі повно; ложі сяють; Партер і крісла, все кипить: В райку і плещуть, і гукають, - І от завіса вже шумить. Осяяна, напівефірна, Смичкові владному покірна, Між німф, струнка і вогняна, Стоїть Істоміна. Вона На 'дній нозі посеред кола Кружляє звільна - і за мить Легкий стрибок, і вже летить, Летить, як пух від уст Еола, То вигне стан свій, то зів'є, І ніжкою об ніжку б'є. XXI Всі плещуть. Наш Онєгін входить, Іде поміж рядами сам, Лорнет подвійний свій наводить На ложі незнайомих дам; Всі яруси окинув зором, Все бачив: лицями, убором Загал його роздратував; Уклін мужчинам він оддав, А далі погляд гордовитий На сцену знехотя звернув, Одвівши очі, позіхнув, І каже: "Всіх пора змінити! Балети я терпів як зло, Та вже набрид мені й Дідло!"5 XXII Іще амури, біси, гноми На сцені скачуть і шумлять; Ще слуги з марної утоми На шубах у прихожій сплять; Іще не кинули плескати, Шипіти, кашляти, гукати, Іще і в залі, й на дворі Блищать мигтючі ліхтарі; Померзлі ще басують коні, І кучери навкруг огнів Зібрались, лаючи панів, Та, щоб зігріться, б'ють в долоні, А вже Онєгін знов у путь,- Вбрання до балу надягнуть. XXIII Як змалювати вам, панове, Той самотинний кабінет, Де вихованець мод зразковий Вершить свій мудрий туалет? Все, що на вигадки безкраї Купецький Лондон виробляє, Щоб через Балтику свій крам За сало й ліс возити нам, Все, що в Парижі смак голодний, Про зиски дбаючи всякчас, На втіху створює для нас, На примхи, на блищання модне,- Все мав, добірності взірець, Літ вісімнадцяти мудрець. XXIV Люльки янтарні з Цареграда, Фарфор і бронза на столі І - ніжним почуттям відрада - Парфуми в чистім кришталі, Гребінки, пилочки предивні, І рівні ножиці, й нерівні, І щіточки на сто ладів Для нігтів, також для зубів. Руссо (на пам'ять він прийшов нам) Гнівився, що поважний Грім Смів чистить нігті перед ним, Химерником прекрасномовним6. Захисник вольності і прав Тут права сердитись не мав. XXV Людина славна бути може І дбать про нігті разом з тим: Хто вік сучасний переможе? Царює звичай над усім. Євгеній мій, Чадаєв другий, Боявшись осуду й наруги, В своїй одежі був педант І те, що ми назвали франт. Щоденно він по три годині Перед свічадом пробував,- Зате ж і вигляд потім мав, Як у пафоської богині, Коли під чоловічий лад Вона вдяглась на маскарад. XXVI Явивши перед ваші зори Ряд туалетних таємниць, Я міг би тут його убори Намалювати до дрібниць; Воно було б, щоправда, сміло, Хоч малювати - наше діло, Та панталони, фрак, жилет Не чув по-руському поет; Проте покаюсь перед вами, Що склад моїх пісень і книг Рябіть не так би густо міг Іноплеменними словами, Хоч я й копався на віку В Академічнім словнику. XXVII Та це, сказати б, не до діла: На бал ми краще поспішім, Куди карета полетіла З моїм героєм молодим. Перед померклими домами По сонній улиці рядами Карет подвійні ліхтарі Горять, як промені зорі, І райдуги на сніг наводять; У гроні плошок золотім Сіяє блискотливий дім, В яскравих вікнах тіні ходять, Мелькають профілі голів І дам, і модних диваків. XXVIII Онєгін в сінях покойових; Швейцара мимо, як стріла, Злетів по сходах мармурових, Волосся він змахнув з чола, Ввійшов. Навкруг юрба велика; Гриміть стомилася музика; Усе в мазурці проліта; Навколо й шум, і тіснота; Дзвенять кавалергарда шпори; Літають ніжки милих дам; Вабливим навздогін слідам - То строгі, то ласкаві зори, І глушить рев скрипок гучних Шептання модниць чарівних. XXIX За днів юнацького буяння Від слова бал я шаленів: Найкраще місце для признання, Для потай даваних листів. О ви, чоловіки статечні! Прийміть поради ці доречні: Я залюбки вам поможу І де в чому остережу. Та й вам, матусі, допоможе Суворий погляд крізь лорнет На ваших Мері та Аннет, А то... а то рятуй нас, боже! Тому про все це я пишу, Що сам давно вже не грішу. XXX Шкода, у втіхах та в марноті Найкращі дні мої спливли! Проте коли б не дань чесноті, Любив би й досі я бали. Люблю я молодість безумну, І тиск, і радість многошумну, І дам обдуманий наряд; Люблю їх ніжки; та навряд Чи пар хоч три на всю Росію Найти струнких жіночих ніг. Ах, довго я забуть не міг Дві ніжки!.. Серцем я старію, Холону,- а й тепер вони Мені тривожать тихі сни. XXXI Коли ж і де, в якій пустині, Безумче, ти забудеш їх? Ах, ніжки, ніжки! Де ви нині? Де мнете квіти лук ясних? Під східним пещені промінням, Ви на снігу, для вас чужиннім, Не відпечатали слідів: Любили ніжних килимів Ви голубливе дотикання. Чи не для вас я забував Жадобу слави, шум забав, І отчий край, і край вигнання? Та зникло щастя те в очах, Як слід легкий ваш у лугах. XXXII Діани перса, щічки Флори Скрашають, друзі, нам життя! Одначе ніжка Терпсіхори Сильніш хвилює почуття. Вона, віщуючи зарання Непорівнянне раювання, Умовною красою вмить Нам серце може запалить. Люблю її, моя Ельвіно, Під довгим накриттям столів, Весною на шовку лугів, Зимою на краю каміна, На тлі паркету світлянім, На узбережжі кам'янім. XXXIII Згадав я час перед грозою: Як заздрив морю я тоді, Що мчалось лавою живою Лягти під ноги молоді! Як прагнув разом з бурунами Діткнутись милих ніг устами! Ніколи у кипучі дні На золотій моїй весні Не прагнув я з таким тремтінням Ні уст рум'яних, ніби цвіт, Ні вкритих розами ланіт, Ні перс, хвильованих томлінням; Ніколи рій бажань палких Так не терзав грудей моїх! XXXIV І другий спогад миготливий Перебігає у думках: Держу я стремено щасливе... І ніжку чую я в руках; І знов кипить моя уява, Знов сила дотику ласкава В холоднім серці палить кров, Росте печаль, росте любов!.. Та, ліро! Струнами гучними Про гордовитих не дзвони! Не варті пристрастей вони, Ані пісень, натхненних ними! Слова і зір привабниць тих Оманливі... як ніжки їх. XXXV Що ж мій герой? Утоми повний, Додому швидко полетів,- А Петербург непогамовний Під барабанний стук ожив. Встає купець, візник чвалає, Прудкий рознощик поспішає, Із глеком охтенка спішить, І під ногами сніг рипить. Збудився ранок благодатний. Із коминів прозорий дим Стовпом зростає голубим; І пекар, німець акуратний, У ковпаку, як і всякчас, Вже відкривав свій васісдас. XXXVI Але, стомившися від балу, Зробивши ніч з годин ясних, Ще спить, розкинувшись недбало, Дитя розкошів та утіх. Опівдні встане, і готову Дорогу починає знову, І днів пістрява маячня Та сама й завтра, і щодня. А чи щасливий був Євгеній, Розцвівши вільно, без тривог, Серед блискучих перемог, У насолоді кожноденній?! Чи марно він серед забав Хвороб і острахів не знав? XXXVII Ні: почуття пригасли юні; Докучив рано світський шум; Недовго вабили красуні Нудьгу його всякчасних дум; Лукаві зради натомили, І друзі, й дружба обманили; Та й справді, вічно він не міг Beef-steaks та страсбурзький пиріг Шампанським пінним обливати І сипать дотепів слова, Коли боліла голова; А хоч і був гультяй завзятий, Та розлюбив він під кінець І чвари, й шаблю, і свинець. XXXVIII Недуга, що її причину Давно пора б нам відшукать, Подоба англійського спліну, Нудьга, по-нашому сказать, Його взяла в свою облогу: Застрелитись він, слава богу, Не міг наважитись ніяк, Та до життя утратив смак. Як Child-Harold, похмурий, томний, Він увіходив у салон; Ні шум пліток, ані бостон, Ані зітхання - знак нескромний,- Ні млость у зорі молодім Його не вабили нічим. XXXIX. ХL. ХLІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ХLІІ Химерниці великородні! Йому ви навівали сон. Воно ж і правда, що сьогодні Докучить може вищий тон. Хоча, буває, певна дама Тлумачить Сея чи Бентама, Та їх розмова, як на глум, Нестерпний, хоч невинний шум. А ще й такі ж то непорочні, Такі вони величні всі У тому розумі й красі, Такі завбачливі і точні, Такі суворі до мужчин, Що й вигляд їхній родить сплін7. ХLІІІ І ви, красунечки грайливі, Що бистро об нічній порі Несуть вас коні густогриві Повз петербурзькі ліхтарі,- І вас покинув мій Євгеній. Утіхи зрадивши шалені, Він, позіхаючи, засів У себе вдома, нагострив Перо тонке, хотів писати,- Та здався труд йому нудним, І все кінчилося нічим, І не ввійшов він в цех затятий Людей, що змовчу я про них, Бо сам належу до таких. ХLІV Тоді, в душевній порожнечі, Неробством мучений тяжким, Узявсь до хвальної він речі - Живитись розумом людським; Загін книжок розставив гарно, Читав, читав, а все намарно: Там дурість, там облудна тьма; Там змісту, честі там нема; На все накладено вериги; І застара старовина, І пристаріла новина. Лишив він, як жіноцтво, книги, І їх запилені ряди Закрив тафтою назавжди. ХLV Зненавидівши марнослів'я І світські приписи дрібні, Його зустрів і полюбив я. Припали до душі мені І мрій жадоба мимовільна, І своєрідність непохильна, І ум, холодний та їдкий; Він був похмурий, я - лихий; Обидва пристрасті ми знали, Обох життя гнітило нас; В серцях огонь юнацький згас; Обох підступно чатували Злоба Фортуни і людей, Як тільки в світ прийшли ми цей. ХLVІ Хто жив і мислив, зневажає Людське поріддя мимохіть, Хто почував, той муку знає - За днями вмерлими тужить: Йому чуже зачарування, Йому гадюка споминання Влива трутизну каяття. Це часто додає життя І чару дивного розмові. Мене бентежив попервах Онєгін різкістю в словах, Та все прощав я дивакові: І жарти з жовчю пополам, І злість похмурих епіграм. ХLVІI Як часто літньою порою, Коли прозоре та ясне Нічне склепіння над Невою8 І лоно вод лежить скляне, Не відбиваючи Діани, Згадавши давніх літ романи, Згадавши молоду любов, Чутливі, безтурботні знов, Диханням ночі голубливим Німотно упивались ми. Як в ліс зелений із тюрми Колодник лине в сні щасливім, Так ми у мріях золотих До днів летіли молодих. ХLVІІІ У тузі споминів щоденній, Обпершись легко на граніт, Стояв задумливо Євгеній, Як описав себе піїт9. Навколо тиша, ніч погожа, Лиш озивалася сторожа, Та на Мільйонній стук коліс Раптово виникав і ріс; Лиш човен з веслами легкими По задрімалій плив ріці, І душу надили гребці Піснями вольними своїми... Та спів Торкватових октав Іще б солодше чарував! ХLІХ Адріатична срібна хвиле, О Бренто! Ні, побачу вас, І голос ваш чудовно-милий Почую я в натхнення час! Святий він внукам Аполлона; По гордій лірі Альбіона Мені знайомий, рідний він. Блаженством любосних годин Я упиватимусь на волі З венеціанкою вночі, По тихих водах пливучи В таємно-мовчазній гондолі, І серце щасне заспіва Петрарки й любощів слова. L Чи дочекаюсь я свободи? Пора, пора! Той час наспів! Броджу над морем, жду погоди10, Маню вітрила кораблів. Коли, змагаючися з морем, Його розпуттям неозорим Помчуся, сповнений жаги? Пора покинуть береги Мені ворожої стихії, І там, де ясно мерехтить Моєї Африки блакить11, Зітхати по смутній Росії, Де я страждав, де я любив, Де серце я похоронив. LI Ми вдвох з Онєгіним хотіли В далеких побувать краях; Та примхи долі повеліли Йому на інший стати шлях. Без батька він тоді зостався. Перед Онєгіним зібрався Неситих кредиторів рій. З нас має кожен розум свій: Євгеній, позвів не любивши, Усе, що в спадщину дістав, Їм добровільно передав, По тій утраті не жалівши,- А може, чув він оддаля, Що дядька кличе вже земля. LII Що ж? Управитель сповіщає Його писанням жалібним, Що дядько смерті виглядає І попрощатись хоче з ним. Листа проглянувши сумного, Євгеній рушив у дорогу, Валдайську слухаючи мідь, І позіхав заздалегідь, Приготувавшися лукаво Заради грошей до оман (Цим і почав я свій роман),- Та смерть уже скінчила справу; Застав він дядька на столі, Як дань, приречену землі. LIII В покоях челядь метушилась; Щоб честь покійному віддать, І друзі, й недруги з'їздились, Людей охочі поминать. Небіжчика похоронили. Попи та гості попоїли, Статечно випили, а там Зостався наш Онєгін сам. До господарства мусить братись Хазяїн поля та лісів, Ставів та лук, що досі жив, Як непоправний марнотратець, І радий, що на іншу путь Йому судилося звернуть. LIV День, два - нові були для нього Самотні ниви та сади, І сутінь бору вікового, І плескіт тихої води; На третій поле, гай і трави - Усе було вже нецікаве, А там хилило і до сну; Збагнув він істину сумну, Що й на селі відради мало, Хоч там ні вулиць, ні двірців, Ні карт, ні віршів, ні балів. Нудьга на нього чатувала, І бігала за ним вона, Як тінь чи вірная жона. LV Я був народжений для миру Та для сільської глушини: Там краще чути горду ліру, Буйніше квітнуть творчі сни. Дозвіллям тішачись невинним, Ходжу над озером пустинним І far niente* мій закон. Розвіявши ранковий сон, Я віддаюсь життю легкому: Читаю мало, довго сплю, Хисткої слави не ловлю. Хіба ж у віці молодому Не так прожив я в тишині Свої найщасливіші дні? ------------------ * Безділля (італ.).- Ред. LVI Село, любов, дозвілля, квіти, Поля! Я вірний вам давно. Тут радий дать я зрозуміти, Що я й Онєгін - не одно, Щоб недовірливий читальник Або лукавий постачальник Спліток злостивих та дрібних, До рис приглянувшись моїх, Не запевняв людей брехливо, Що я подав тут свій портрет, Як Байрон, гордості поет,- Неначе б зовсім неможливо Поему написати нам, Як не герой у ній ти сам. LVII Поети всі, я б тут зазначив, Кохають мріючи, як я. Колись у снах красунь я бачив, І образ їх душа моя Навік таємно заховала; Їх муза потім оживляла: Так оспівав мій давній пал І діву гір, мій ідеал, І полонянок на Салгірі. Тепер питання повсякчас, Братове, чую я від вас: "Хто будить плач у ніжній лірі? Кому, в юрбі ревнивих дів, Її ти голос присвятив? LVIII Чий погляд, чулий та пестливий, Натхнення окриливши мить, Нагородив тебе за співи? Кого твій вірш боготворить?" Нікого, друзі, їй же богу! Любові огняну тривогу Я безвідрадно почував. Блажен, хто з нею сполучав Гарячку рим: він тим подвоїв Поезії священний шал, Петрарки взявши ідеал, А муки серця заспокоїв І слави дещищю дістав; Та я, любивши, німував. LIX Провів любов, стрічаю музу, І прояснився темний ум. Шукаю, вільний, знов союзу Мелодій, почувань і дум; Пишу, і серце не нудьгує; Перо в задумі не рисує Край недописаних рядків Жіночих ніжок та голів. Погаслий попіл не займеться; Я ще сумний, та сліз нема; Небавом буря задріма, Душа на спочив покладеться: Тоді ж то я почну писать Поему глав на двадцять п'ять. LX Вже думав я про форму плану І як героя назову; Тим часом цього от роману Вступну довершую главу. Раз, двічі переглянув дбало, Побачив протиріч чимало, Та їх не хочу виправлять; Цензурі хочу борг віддать І журналістам на поживу Метнути плід своїх трудів. Іди ж до невських берегів, Нове створіння, в мить щасливу І заслужи, як слави дань, Тягар неправих дорікань! Оглавление   www.pseudology.org