Фатех Вергасов

Украинизация

Фигура Лазаря Моисеевича Кагановича до сих пор должным образом не освещена отечественными историками. Видный политический, хозяйственный деятель, который не мало сделал на пути развития экономики Украины в годы социалистического строительства.

Сегодня учёные и публицисты предпочитают говорить лишь о его участии в репрессиях 30-х годов, о голодоморе, конфликте с Хрущёвым, что есть, конечно, односторонним освещением его деятельности. Интересен ещё один, мало изученный факт из политической деятельности Кагановича Л.М.

Кагановича Л.М. стал генеральным секретарём ЦК КП/б/У в апреле 1925 года, когда украинизация уже была провозглашена и всеми силами проводилась в жизнь. При предшественнике Лазаря Моисеевича на посту руководителя КП/б/У Э.И. Квиринге число школ с преподаванием на украинском языке росло быстро и неуклонно. Также быстро и неуклонно сокращалось количество русскоязычных школ.

В то же время Квиринг сознавал, что навязать целому народу чужой язык в кратчайшие сроки будет затруднительно. Он предупреждал, что украинизация – "долговременный, постепенный процесс", требующий "ещё не одного пятилетия", что необходимо подготовить "соответствующие кадры учителей", вырастить новое поколение вузовских преподавателей.

Партийный лидер даже допускал колкости в адрес "национально-сознательных" деятелей, заявляя, например: "Каждый шовинист-украинец будет вопить о принудительной русификации аж до того времени, пока останется хоть один профессор музыки или гистологии, который читает лекции на русском языке".

Такая "умеренность" пришлась инициаторам украинизации не по вкусу

На посту руководителя украинских коммунистов Квиринга сменил Каганович. Многие годы спустя методы работы Лазаря Моисеевича, его диктаторские замашки, жестокость будут осуждены, он окажется исключённым из партии (правда не за украинизацию), лишиться высоких постов. Но это будет потом.

А в 1925 году Каганович именовался "вождём украинского народа" и обладал огромными полномочиями для решения поставленных перед ним задач. Задачи, между тем, были непростые.

Южная (малорусская) ветвь русского народа, теперь официально называемая украинцами, украинизироваться не желала. Нового языка население не понимало, не принимало и не хотело принимать. "Нам необходимо приблизить украинский язык к пониманию широких масс украинского народа", - торжественно объявил Председатель Совета Народних Комиссаров УССР Влас Чубар.

Но "приближать" начали не с той стороны. На вооружение был взят тезис Агатангела Крымского: "Если на практике мы видим, что люди затрудняются в пользовании украинским языком, то вина падает не на язык, а на людей"

Иными словами, не язык стали приближать к народу, а народ – к языку. Достигнуть этой цели без принуждения оказалось невозможным. Тут-то и пригодились "способности" Кагановича. Лазарь Моисеевич взялся за дело со свойственной ему решительностью. Всем служащим предприятий и учреждений, вплоть до уборщиц и дворников, было предписано перейти на украинский язык.

Замеченные в "отрицательном отношении к украинизации" немедленно увольнялись без выходного пособия (соблюдения трудового законодательства в данном случае не требовалось). Исключений не делалось даже для преприятий союзного подчинения.

На украинский переводилась вся система образования

Мова стала главным предметом везде – от начальной школы до технического вуза. Только на ней разрешалось вести педагогическую и научно-исследовательскую работу. Изучение русского языка фактически было приравнено к изучению языков иностранных.

Административными методами украинизировалась пресса, издательская деятельность, радио, кино, театры, концертные организации. Запрещалось дублировать по-русски даже вывески и объявления.

Ход украинизации тщательно контролировался сверху. Специальные комиссии регулярно проверяли государственные, общественные, кооперативные учреждения. Контролёрам рекомендовалось обращать внимание не только на делопрозводство и на приём посетителей, но и на то, на каком языке работники общаются между собой.

Когда, например, в народном комиссариате просвещения обнаружили, что в подведомственных учреждениях и после украинизации преподавательского состава технический персонал остался русскоязычным, то немедленно распорядились, чтобы все уборщицы, извозчики и курьеры перешли на украинский. Не знающие "рідной мови" должны пройти курсы по её изучению, причём деньги на эти курсы вычитались из зарплаты обучающихся.

А Каганович всё не унимался. Особую ненависть вызывало у него не желающее украинизироваться коренное население. Если к выходцам из Великороссии хотя бы на первом этапе допускались методы убеждения, то на малороссов (украинцев) Лазарь Моисеевич требовал "со всей силой нажимать в деле украинизации"

Украинцы отвечали взаимностью. Известный историк "рідной мови", ярый украинский националист, представитель диаспоры Юрий Шерех (Шевелёв) констатировал, что последствия политики Кагановича "были далеко не простые. С одной стороны, больше, чем когда-либо, людей овладело украинским языком, ознакомилось в определённой мере с украинской литературой и культурой, кое-кто даже начал говорить по-украински.

На улицах больших городов украинский язык звучал чаще, чем перед тем, хоть и не заменил русский как способ ежедневного общения. С другой стороны, присущий политике элемент принудительности и искусственности возбуждал чувство враждебности к украинскому языку.

Появилась масса анекдотов, к сожалению, не собранных и не изданных, поднимавших украинский язык на смех

Как признавал Шерех, украинизация не получила массовой поддержки в народе. "Рабочие и средний класс были, в лучшем случае, равнодушны. Не сохранилось никаких сведений про какой-либо энтузиазм крестьянства"

Но отсутствие массовой поддержки Лазаря Моисеевича не волновало. Он опирался не на народ, а на "национально-сознательных" субъектов, преимущественно австрийской закваски, выписанных из Галиции. Уже к концу 1925 года в УССР орудовала 50-тысячная армия галицких "янычар", подготовленных ещё при Франце-Иосифе.

Их число увеличивалось с каждым месяцем. Одновременно, чтобы придушить всякое недовольство действиями украинизаторов, официально было объявлено, что "некритическое повторение шовинистических великодержавных взглядов о так называемой искусственности украинизации, непонятном народу галицком языке и т.п." является "русским националистическим уклоном"116 (обвинение, грозившее в то время серьёзными неприятностями)

Всякий несогласный с национальной политикой Кагановича подвергался травле. Особенно доставалось литераторам. На них лежала обязанность развивать самостоятельную литературу на украинском языке, но они, как и большинство украинцев, нового языка не знали и накликали на себя обвинения в "неуцтві", "рабской зависимости" от "русской языковой, буржуазной по сути своей, традиции"

В числе прочих критике за употребление "русизмов" подвергались Павло Тычина, Владимир Сосюра, Максим Рыльский, Юрий Яновский, Петро Панч, Иван Ле, Андрей Головко, Валерьян Пидмогильный, Семён Скляренко, Иван Микитенко, Мыкола Хвылёвой, Юрий Смолич, Юрий Шовкопляс и другие. "Современный писатель украинский, за небольшим исключением, украинского языка не знает.

Ему нужно взять в руки "Изюмова" (имелся в виду "Словник", составленный известным украинизатором, мовознавцем Изюмовым), "даже выдающиеся поэты и писатели-стилисты нарушают правильность, и чистоту и портят эффекты художественного достижения ненужными ошибками и абсолютно противными духу украинского языка русизмами"1 - били тревогу подручные Лазаря Моисеевича и категорически требовали: "Писатели должны выучить язык".

Писатели, безусловно, старались. Они "исправляли ошибки", благодарили за "критику", брали на себя повышенные обязательства. Кто искренне, кто вынужденно "бойцы литературного фронта" стремились избавиться от "тяжкого наследия" русской культуры, скорее выучить новый для себя украинский язык. Но выучить его было непросто.

"Рідна мова" не стояла на месте

Из неё старательно вычищались слова русского происхождения, которые заменялись словами польскими, немецкими, выдуманными, какими угодно, лишь бы сильнее отделиться от великороссов. Группа академиков ревизовала словари, снова и снова реформировалась грамматика.  

Эти процессы вызывали бурный восторг у украинизаторов. Они с удовлетворением отмечали: "В украинский язык за короткий срок включены десятки, даже сотни тысяч новых слов. Это величайшее событие. От этого не только изменится лексика украинского языка, но это имеет также колоссальное значение для целого процесса дальнейшего развития украинской пролетарской культуры".

Вряд ли можно переоценить значение сделанного с Украиной при Кагановиче. Язык, созданный в Галиции австро-польскими "языковедами" в несколько дополненном виде был утверждён в УССР в качестве державной мовы. Его не любили, не признавали родным, но учить и употреблять его вынуждены были все. Как подчёркивает современный публицист (опять же из числа "национально-сознательных"): "Ни одна демократическая власть не достигла бы либеральными методами таких успехов на протяжении такого короткого промежутка времени"

Не замедлили и последствия "успехов". Резко понизился уровень культуры. Многие учёные, не в силах привыкнуть к новому языку, покинули республику. И хотя Председатель Всеукраинского ЦИК Г.И. Петровский хорахорился: "Всегда вновь рождающееся связано с болезнями, и это дело не составляет исключения. Пока дождёшься своих учёных или приспособишь тех специалистов, которые должны будут преподавать у нас на украинском языке, несомненно, мы будем иметь, может быть, некоторое понижение культуры. Но этого пугаться нельзя", в глубине души многие сознавали, что несёт с собой украинизация.

Мощный удар был нанесён воспитанию подрастающего поколения

Попадая из русской среды в украинизированные учебные заведения, дети сильно калечили свою лексику. "Я имел возможность наблюдать язык подростков, мальчиков и девочек, учеников полтавских трудовых и профессиональных школ, где язык преподавания – украинский. Язык этих детей представляет собой какой-то уродливый конгломерат, какую-то, не выговариваемую мешанину слов украинских и московских"124 - замечал один из украинизаторов.

Бумерангом политика Кагановича ударила и по его подручным. Беспрестанная борьба с русским языком, постоянное "очищение" от русизмов стали навязчивой идеей в "национально-сознательной" среде, сказывались на психике любителей "рідной мови". Многие из них заболели "мовной сверхболячкой". Обнаружив "неблагонадёжное" слово («русизм"), устранив его, заменив другими, мовознавцы вскоре начинали сомневаться – достаточно ли новое слово отделяется от русского языка, свободно ли оно от "русификаторских" влияний?

Под подозрение попадали даже слова, совершенно непохожие на русские, так как они могли быть созданы с учетом принятых в русском языке правил словообразования. Следовала новая замена, а за ней - новые сомнения и так до бесконечности.

Та же картина наблюдалась в терминологии. Старые грамматические термины, выработанные киевскими учёными, "филологов со сверхболячкой" не устраивали, так как те же термины были приняты в русской грамоте. Срочно требовалось придумать что-либо новое. Так, "имя существительное" превратилось в "ім`я суще", затем в "сущиник", "йменник", "іменник". "Имя прилагательное", стало "ім`ям приложним", потом "ім.`ям призначним", "ім.`ям прикметним", "прикметником". Такую же эволюцию совершили "местоимение" («містоімення" - "містойменник" - "заіменник – "займенник"), "имя числительное" («ім`я числове" - "ймення чисельне" – "чисельник" – "числівник"), "запятая" («запята" – "запинка" – "кома"), "двоеточие" («двоеточка" – "двокрапка"), "сказуемое" («сказуєме" - "сказуюче" - "присудок") и другие термины. Мужской род стал "мужським", затем "мужеським" и, наконец, "чоловічим". Соответственно "женский", последовательно превратился "женський", "жінський", "жіночий" и т.д. Остановиться уже не могли и только спорили, какое название лучше обеспечивает независимость украинского языка от русского: "іменник" или "предметник", "прикметник" или "призначник", "присудок" или "присудень", "лапки" или "цятки" и т.п.

Постепенно сами украинизаторы стали задаваться вопросом: "Куда ведёт нас это буйное, но беспорядочное и ненаучное языковое творчество? Не время ли положить конец этой анархии твёрдой и плановой "языковой политикой" ?

В конце концов, над этим задумались и наверху

Каганович был отозван с Украины, а "мовознавцам" предложено определиться с выбором слов и терминов. Сегодня это предложение выдаётся за "конец украинизации". В действительности она не прекращалась ни на один день. Другое дело, что этому процессу были приданы цивилизованные формы.

Прекратилось неприкрытое насилие над русскоязычным населением. (В 1938 году даже вновь открыли всеукраинскую газету на русском языке - "Правду Украины"). В городах, являющихся крупными научными центрами, населению предоставляли свободу выбора языка обучения в школах (и, естественно, что выбор был в пользу русского языка).

Однако украинский язык продолжал пользоваться полной государственной поддержкой, повсеместно пропагандировался как родной для украинцев, а на обсуждение вопроса о его подлинном происхождении был наложен строжайший запрет.

Разговорная сельская "мова" исторически сложилась в оккупированной поляками Юго-Западной Руси в XV-XVII вв. Первыми ее вынуждено стали использовать Русские крепостные крестьяне Речи Посполитой.

Приспосабливаясь к языку владевшего ими польского пана, они в общении с ним и его польской челядью постепенно перешли на разговорный русско-польский суржик, лишь намного позже получивший громкое название "украинского языка". В Х1Х-ХХ вв. фрондирующие образованцы Малороссии этот суржик усовершенствовали, мутировав в некое подобие литературно-научного языка, и стали писать на нем беллетристические, исторические, а впоследствии и свои квазинаучные произведения.

В Советскую эпоху ему был придан статус "державної мови" на территории УССР, но искусственное его распространение в силу естественного неприятия со стороны населения очень скоро было ограничено официальной документацией да творчеством украиномовных писателей, издававшихся за государственный кошт и никогда не читавшихся читателями, потому что от живой малорусской речи их укр. яз. уже отличался, как небо от земли. Сегодня это различие доведено до полного абсурда

Разговорная "мова" малороссийских сельчан понятна любому Русскому человеку, ибо при всех своих полонизмах она все же - диалект Русского языка. Не услышите вы в украинских деревнях словечек типа "долляр", "вализа", "ковдра", "агэнция", "Нидэрлянды" и тысяч им подобных, ныне директивно внедряемых в укрмову с единственной целью: максимально отдалить ее от Русского языка, превратив его действительно в "иностранный".

Искусственно сконструированный полонизованный новояз и навязывает украинская власть подвластному ей Русскому населению. Достаточно послушать дикторов "дэржавного тэлэбачэння", чтобы убедиться: все они говорят с явно выраженным польским акцентом. Так с какой стати в качестве "родного" нам навязывают польский суржик?..

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики давали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських республік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її правління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів.

Вона лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трималася над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила "слабку ланку Радянської влади", як відверто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності.

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український .різновид цієї політики називався українізацією.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керівництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радянських урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж багато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над "місцевими".

2

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану "теорію боротьби двох культур", з якої випливало, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей "природний процес".

Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхниками у Москві, їх вважали передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович (український єврей, котрий очолив партапарат України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців, які щиро зичили успіху українізації.

До останніх належали Влас Чубар, що замістив Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були усунуті з посад непохитні "російські бюрократи й шовіністи", як їх називав Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови.

Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листуванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.—вже 70 %.

3

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці складали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До1926— 1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така заінтересованість пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, освічене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності.

Під час революції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років — уже 70 %. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %. Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 років їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,—можливо, тому, що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університетах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися "селянською" мовою.

4

Типовим у цьому плані був вислів професора Толстого з Одеси: "Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на читання лекцій українською мовою, ренегатами". Однак навіть в університетах українські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Дгийдович: "У марші мільйонів на шляху до української школи" він вбачав "вогонь великого відродження".

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятливішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні книжок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі командувачі Червоної армії, котрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край російській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у 1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 р., створив велику потребу в міських робітниках.

5

Водночас політика колективізації зганила з землі багатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у 1923 р. в Таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропетровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня частка зросла до 50, ЗІ та 48 %.

До середини 30-х років українці переважали майже в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й мову міської меншості.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки.

Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося

Источник

www.pseudology.org