Максим Рильський. Твори у 20 томах. Том 5-й. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984   Олександр Пушкін Євгеній Онєгін Глава восьма Fare thee well, and if for ever, Still for ever, fare thee well. Byron* І В ті дні, коли в садах Ліцея Я безтурботно розцвітав, Читав охоче Апулея, А Ціцерона не читав, В ті дні, при співах лебединих, В повитих тайною долинах, Край вод прозорчастих мені З'явилась муза навесні. В студентській келії проміння Враз засіяло: муза в ній Відкрила юний бенкет свій, Забави вславила дитинні, Діла славетні давнини І серця трепетного сни. ------------------ * Прощай, і вже як назавжди, то назавжди прощай. Байрон (англ.).- Ред. II І світ зустрів її зичливий; Нас перший успіх окрилив; Помітив нас Державін сивий І край труни благословив. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . III І я, закон єдиний мавши, Примхливу волю почуттів, З юрбою мислі поділявши, Я музу пустотливу ввів На бенкет, в шум сперечок вічних, Грозу дозорів опівнічних; І їм веселої пори Вона несла свої дари І, як вакханочка, сміялась, Гучний вела при чаші спів, І молодь одлетілих днів До неї палко залицялась, А я пишався, що знайшов Такої подруги любов. IV Та присудила доля мстива Мені вигнання - муза вслід. Не раз, було, ласкава діва, Німотний ділячи похід, Мене таємно чарувала! Не раз вона зо мною мчала Вночі, в кавказькій стороні, Немов Ленора, на коні! Не раз на берегах Тавріди Вона мене у тьмі нічній Водила слухать шум морський, Немовчний шепіт Нереїди, Глибокий, вічний шум валів, Прославний гімн отцю світів. V І, занедбавши гомін дальній Столичних бенкетів і втіх, В глухій Молдавії печальній По вбогих шатрах кочових Вона зо мною гостювала, І серед диких дика стала, Забула мову там богів, На степовий змінивши спів, На дивний звук чужого слова... Та все змінилося по тім, І от вона в саду моїм - Журлива панна повітова, З сумною думою в очах, З французьким томиком в руках. VI Тепер веду я музу вперше На світський раут гомінкий44; В ревнивім остраху завмерши, Дивлюсь на чар її сільський. Крізь ряд тісний аристократів, Військових франтів, дипломатів І гордих дам пливе вона; От сіла й стежить, мовчазна, За блискотливою юрбою, Мельканням суконь і речей, Ходою вільною гостей Перед хазяйкою стрункою, Живими рамами мужчин Круг дам, немов округ картин. VII Їй до вподоби лад бадьорий Олігархічних вільних слів, І холод гордощів суворий, І суміш років та чинів. Та хто ж ото в юрбі шумливій Стоїть, туманний, мовчазливий? Для всіх здається він чужим. Мигтять обличчя перед ним, Як надокучні сни щоденні. Чи сплін, чи самолюбства біль На цім обличчі? Як, відкіль? Хто він такий? Невже Євгеній? Невже це він?.. Так, справді він. - Давно прибув з чужих країн? VIII Той самий він, чи вгамувався? Чи грає й досі дивака? Яких іще там рис набрався? Чи переміна з ним яка? Чим нині з'явиться? Мельмотом, Космополітом, патріотом, Гарольдом, квакером, чи знов Ще іншу маску він знайшов, Чи буде так собі людина, Як от, приміром, ви та я? Принаймні думка ось моя: Набридла мода старовинна І всі ті вибрики смішні... - Знайомі ви? - І так, і ні. IX - Чому ж бо так ви неласкаво Про нього мислите, скажіть? Чи не тому, що без угаву Ми звикли все і всіх судить, Що сміливість душі палкої Для себелюбності дрібної Образлива або смішна, Що вільна думка нам страшна, Що надто часто ми розмови Ладні вважати за діла, Що дурість легковажна й зла, Що розум наш - пустоголовий І що нікчемність лиш одна По зросту нам і не чудна? X Блажен, хто в юності був юний, Блажен, хто в слушний час дозрів, Хто несподіванки фортуни З літами стерпіти зумів; Хто в сни химерні не вдавався, Хто з черню світською братався, Хто в двадцять літ бенкетував, А в тридцять - посаг добрий взяв; Хто в п'ятдесят боргів позбувся, Приватні й інші заплатив; Хто слави, грошей і чинів Спокійно, повагом добувся, Про кого казано весь вік: N. N. прекрасний чоловік. XI Та сумно, що, як привид милий, Минулась молодість ясна, Що ми всякчас її дурили, Що зрадила і нас вона; Що наші смілі сподівання, Що наші світлі поривання Зотліли рано, за весни, Мов листя мокре восени. Нестерпно, як перед тобою Самих обідів довгий ряд, А все життя - немов обряд, І ти статечно за юрбою Ідеш, чужий її думкам І дріб'язковим почуттям. XII У гаморі людського суду Нестерпно (річ ясна така) Серед розсудливого люду Придбати славу дивака, Безумця, гідного покари, Чи сатанічної почвари, Чи навіть демона мого. Онєгін (знов черга його), Убивши друга на дуелі, Доживши марно, без трудів До двадцяти шести років, Літа пройшовши невеселі Без служби, без жони, без діл, Не знав, де діти решту сил. XIII Заволоділа ним рухливість, Жага небачених країв (Болюча, визнаймо, властивість, Свідомий хрест одинаків). Покинув він спадкові ниви, Дібровний морок мовчазливий, Де тінь скривавлена за ним Ходила з присудом німим, І подорож почав без цілі В якімсь тривожнім почутті; Та, як і все у цім житті, І мандри стали вже немилі; Отож прибув оригінал, Як Чацький, з корабля на бал. XIV Нараз усі захвилювались, Шептання виповнило зал... До господині наближались У парі дама й генерал. Була вона не гомінлива, І не холодна, й не кваплива, Без гри зухвалої в очах, Без нарочитості в речах, Без тих-от витівок манірних, Без мавпування рис чужих... Вона була з-поміж усіх Зразком усіх чеснот добірних, Du comme il faut...* (Даруй, Шишков: Російських слів я не знайшов). ------------------- * Доброго тону, доброго смаку... (франц.).- Ред. XV До неї тислись дами ближче, Бабусі посміхались їй; Мужчини кланялися нижче, Ловили зір її ясний, Панни проходили тихіше, І задирав за всіх пишніше І носа, й плечі генерал, Що з нею увійшов на бал. Ніхто б не міг її назвати Прекрасною; а водночас Ніхто б не зважився із нас Отих прикмет у ній шукати, Що світський Лондон недарма Взиває vulgar*. (Сил нема... ------------------ * Вульгарніш (англ.).- Ред. XVI Люблю я дуже це от слово, Та сил нема його віддать; У нас воно лунає ново, І хто зна, чи йому лунать. Воно б годилось в епіграму...) Та далі річ про нашу даму. В красі байдужній край стола Вона розмову почала Із Ніночкою Веронською, Із Клеопатрою Неви. Напевне, згодилися б ви, Що Ніна зимною красою Її затьмарить не могла, Хоч і затьмарлива була. XVII "Невже ж то,- думає Євгеній: - Невже вона? Та справді... Ні... Як! Зро?сла в тиші староденній..." І свій лорнет у метушні Він обертає знову й знову На ту, чию ходу і мову, Чиє лице немовби знав" "Ти б, князю, часом не сказав, Хто то в береті малиновім З послом іспанським там сидить?" Князь усміхнувся мимохіть; "Ага! Зустрітися б давно вам! Стривай, вас познайомлю я". "Та хто ж вона?" - "Жона моя". XVIII "То ти жонатий? Річ неждана! Давно?" - "Та близько двох років". "Хто жінка?" - "Ларіна". "Татьяна?" "Знайома?" - "Я в сусідстві жив". "О, то ходімо ж!" - Князь підходить І до дружини він підводить Під руку родича свого. Княгиня, вбачивши його, Відчула дивне хвилювання, Повита трепетом палким, Та жодним поглядом своїм Не виявила почування: Зберігся в неї рівний тон, Смаку хорошого закон. XIX Їй-богу, так! І не здригнулась, Не стала рада, ні сумна... Брова - і то не ворухнулась, Не стисла навіть уст вона. Було її обличчя знане, Але від давньої Татьяни Не залишилось і слідів. Зайти в розмову він хотів І - і не міг. Вона спитала, Чи він давно прибув, чи ні, Чи був у рідній стороні; Тоді поглянула, недбала, На мужа - і майнула вмить... Немов прикутий він стоїть. XX Невже та сама це Татьяна, Кому в недавні дні оті, В початку нашого романа, В глухій, далекій самоті, Обравши путь добролюбиву, Читав він проповідь зичливу, Та, від якої він листа І досі інколи чита, Де все одверте, все на волі, Та дівчинка... Чи це вві сні?.. Та дівчинка, кого в ті дні Зневажив він в смиренній долі,- Невже вона була це з ним, Спокоєм дивна чарівним? XXI Він їде з рауту тісного, У думи вдавшися чудні. То сум, то мрії серце в нього Тривожать у спізнілім сні. Прокинувся; слуга приносить Листа: князь N. уклінно просить Його на вечір. "Боже мій! До неї! - Буду!" - і мерщій Він пише відповідь квапливу. Що з ним? Немов мана якась! Що за тривога полилась У душу зимну та ліниву? Досада? Гордощі? Чи знов Турбота юності - любов? XXII Онєгін лічить знов години І вечора тривожно жде. Та от десяту б'є; він лине, Летить по сходах, а не йде, І тихо до княгині входить; Татьяну він саму знаходить, І мовчки декілька хвилин Вони сидять. Німує він, Собі дивуючись. Похмурий, Ніяковий, найти слова Він не уміє. Голова Думок ховає натиск бурний. Уперто він зорить: вона Сидить спокійна і ясна. XXIII Приходить муж. Він уриває Цей неприємний tete-a-tete*. З Онєгіним він починає Якийсь пригадувать бенкет. Вони сміються. Входять гості. От сіль їдка тонкої злості Розмову приправляє їм. У тому гомоні легкім Не почувалось ошуканства, З манірним і пустим лицем, Торкалися поважних тем, Без вічних істин, без педантства, І вільність не здавалась там Страшною нічиїм ушам. -------------------- * Розмова сам на сам (франц.).- Ред. XXIV Тут був, одначе, цвіт столиці, І знать, і модності зразки, І кілька дурнів, як годиться, І всюдисущі диваки; Були там досить літні дами В чіпцях, із пишними квітками; Панянок декілька було. Що гордо хмурили чоло; Тут був посол, що з розумінням Про речі говорив значні; Був у пахучій сивині Старик, що в дусі старовиннім Дотепно й тонко жартував. Наш вік од цього вже відстав. XXV Був епіграм збирач завзятий, Сердитий на усе й на всіх: На те, що чай холоднуватий, На дамські зачіски, на сміх, На згадку про роман туманний, На вензель, двом сестрицям даний, На зміст журналів, на війну, На сніг і на свою жону. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . XXVI Тут був Проласов, між знайомих Низької підлості взірець, Що притупив по всіх альбомах, St.-Priest, тонкий твій олівець; В дверях стояв диктатор бальний, Немов малюночок журнальний, Рум'яний вербний херувим, З лицем недвижним і німим, І, геть засушений крохмалем, Чужих країв нахабний птах Будив усмішку на устах Величним рухом, надто дбалим,- І всі, ззирнувшися, йому Оцінку склали тим німу. XXVII Але Онєгіна манила Татьяна вечір весь одна, Не давня дівчинка несміла, На вдачу проста і сумна, А можновладна ця княгиня, А неприступна ця богиня Пишновеличної Неви. О люди! Всі на вдачу ви, Як ваша прабабуся Єва: Що дане вам - не вабить вас; Лукавий змій зове всякчас До забороненого древа: Вам яблук звідти подавай, Без цього вам і рай - не рай. XXVIII Як відмінилася Татьяна! Як твердо в роль свою ввійшла! Як надокучливого сана Манери скоро прийняла! Хто б упізнав дівчатко миле У гордій цій, свідомій сили. Законодавиці балів? І він-бо серце їй палив! Вона про нього в пітьмі ночі, Коли не прилітав Морфей, Гадала потай від людей, На місяць томні звівши очі, І марила, що вдвох підуть Вони верстати скромну путь! XXIX Коханню кожен вік, підвладний; Але незайманим серцям Воно живлюще і відрадне, Як буря весняним полям: Дощами пристрасті їх миють, Вони оживлюються, спіють - І подих зрошує живий І цвіт, і овоч золотий. Та в віці пізньому, безплоднім, На повороті наших літ Любов кладе мертвотний слід: Так осінь повівом холодним В болото обертає луг І оголяє ліс навкруг. XXX Шкода й казати: наш Євгеній Татьяну любить, як дитя; В тривозі й ревності шаленій Він їй присвячує життя. Забувши розум, він щоранку Вбігає до скляного ґанку, Іде під накриттям склепінь; За нею всюди він, як тінь; Щасливий він, коли пухнатий Боа накине на плече, Руки діткнеться гаряче, Хустинку встигне їй подати Чи владним порухом очей Розсуне пишний полк ліврей. XXXI Вона його не помічає, Хоч би розпався він у прах. Спокійно вдома зустрічає, Слів зо три скаже у гостях, Уклоном часом тільки стріне, Не поговорить і хвилини: Кокетства в ній нема й сліда - Так вищий світ заповіда. Онєгін бліднуть починає,- Їй чи не видно, чи не жаль; Уже йому тяжка печаль, Либонь, сухоти навіває. Всі шлють його до лікарів, А ті - на води з цих країв. XXXII А він не їде; він зарані Ладен до прадідів писать, Що буде скоро; а Татьяні Хоч би там що (така їх стать); А він упертий, не здається, Іще надія в серці б'ється; Хоча недужий він, рука Перо за дужих двох стиска, Любовне пишучи визнання. Хоч у листах не без причин Користі мало бачив він, Та, видно, стерпіти страждання Євгеній більше сил не мав. От що княгині він писав. Лист Онєгіна до Татьяни Я знаю все: образить вас Моя печальна таємниця. Яким презирством загориться Ваш погляд, гордий повсякчас! Чого я хочу? І для чого Відкрию душу вам свою? Для сміху, може, ще й лихого, Я тільки привід подаю! Випадком вас колись зустрівши, В вас іскру ніжності вловивши, Я їй повірити не смів: Не дав зростати звичці любій; Свою набридлу волю в шлюбі Я втратити не захотів. Іще одно нас розлучило... Нещасна жертва, Ленський впав... І все, що серце полюбило, Від серця геть я відірвав; Чужий усім, на самотині Я думав: воля й супокій Замінять щастя. Боже мій! Як помиливсь, як мучусь нині! Ні, бачити щохвилі вас, Ходити вслід, як тінь незрима, Ваш усміх, погляд повсякчас Ловить жадібними очима, Ваш голос чути, розуміть Усю довершеність безкраю, У муках перед вами мліть, Блідніти й гаснуть... о мій раю! Та не для мене це: щомить Слідкую марно я за вами; Життя іде, життя летить, А я розтрачую без тями Від долі визначені дні. Вони вже й так тяжкі мені. Я знаю: довго не страждати, Земна кінчиться путь моя, Та мушу вранці певність мати, Що вас удень зустріну я... Боюсь: в мольбі моїй смиренній Побачить ваш суворий зір Підступні хитрощі мерзенні - І чую гнівний ваш докір. Коли б ви знали, як жахливо Таїти пристрасну любов, Палать - і розумом гнівливо Бентежну гамувати кров; Хотіть коліна вам обняти І, припадаючи до ніг, Мольби, признання виливати, Все, все, що висловити б міг,- А навіч холодом жорстоким І мову, й погляд повивать, Спокійно з вами розмовлять, Дивитися веселим оком!.. Та годі вже: з собою сам Не встою більше в боротьбі я; Нехай мана - моя надія, Та віддаюсь на волю вам. XXXIII Вона мовчить. Послання друге, Послання третє - все дарма, Вона мовчить. Він, повен туги, В зібрання їде. Там сама Вона назустріч. Загадкова, Не промовляє ані слова. У! холодом яким страшним Ця постать віє перед ним! Мов заніміли, мов камінні, Її погордливі уста! Євгеній поглядом чита: Де жалощі, зніяковіння? Де сльози? Їх нема й слідів! На цім обличчі тільки гнів... XXXIV Та, може, острах потаємний, Щоб світ і муж не догадав Про той дівочий пал даремний, Про все, що лиш Онєгін знав... Надій нема! Він од'їжджає, Своє безумство проклинає,- І хоче знову, як колись, Життя шумливого зректись, І в кабінеті мовчазному Згадав він, як нудьга за ним Гонилась привидом грізним У світі шумному й пустому, За комір, бідного, взяла І в темний закут затягла. XXXV Він оддає без перебору Увагу Гіббону, Руссо, Манзоні, Гердеру, Шамфору, Madame de Stael, Біша, Тіссо, Скептичного читає Беля, Читає твори Фонтенеля, Читає й наших мудреців, Усе приймаючи без слів: І альманахи, і журнали, Що мудро вміють нас повчать, Де так тепер мене корять І де високі мадригали Стрічав недавно я собі: E sempre bene*, далебі. ----------------------- * І що ж, чудово (італ.).- Ред. XXXVI І що ж? Очима він читає, А думи линуть геть відтіль; Самотню душу огортав Солодких марев ніжний біль. Поміж рядками ненароком Духовним він читає оком Рядки незримі. Тільки їм Дається він єством усім. То нерозгадані подання Затьмареної давнини, Чудні, незрозумілі сни, Погрози темні, віщування, Чи казки таємничий зміст, Чи діви молодої лист. XXXVII І от поволі западає Він у бездумний тихий сон, Уява перед ним метає Свій різнобарвний фараон*. То бачить він: юнак знайомий Лежить в заметі нерухомий, Немов заснув оце тепер, І чути голос: що ж? умер! То бачить ворогів отруйних, Наклепників, тхорів лихих, І коло зрадниць молодих, І лиця давніх друзів буйних, То дім сільський - і край вікна Сидить вона... і все вона!.. --------------------- * Фараон - гра в карти.- Ред. XXXVIII Він так оддався цим тенетам, Що мало в безум не запав Чи навіть не зробивсь поетом... Ото б то нас обдарував! А справді: жертва магнетизму, Російських віршів механізму Він ледве не осяг в ті дні На диво дивнеє мені. Скидавсь він сильно на поета, Як при каміні сам один Курникав idol mio* він Або солодке Benedetta**, І в полум'я, мов крізь туман, Ронив пантофлю чи роман. -------------------- * Мій кумир (італ.).- Ред. ** Благословенна (італ).- Ред. XXXIX Дні мчались; голубливим летом Тепло лилося крізь етер; І не зробився він поетом, Не збожеволів, не помер. Весна живить його; уперше, Покої замкнені відперши, Де зимував він, як бабак, Зрадівши з весняних ознак, Він ранком ясним виїжджає Прудкими кіньми на Неву. Кору стемнілу льодову Золотить сонце; струмінь грав Із-під забруднених снігів. Куди ж бо їхати велів XL Онєгін мій? Це діло знане, Ви угадали; справді так: До неї знову, до Татьяни, Наш непоправний мчить дивак. Ввіходить, на мерця похожий. Немає ні душі в прихожій. Він далі, двері відчинив Одні і другі. Що ж уздрів, Що сильно так його вражає? Княгиня перед ним одна, Сидить неприбрана, сумна, Листа задумано читає, І по лицю її стіка Гарячих, тихих сліз ріка. XLI Хто б сліз її на самотині В цю бистру мить не розгадав! Хто б Тані бідної в княгині, Смутної Тані не пізнав! Німий од каяття й тривоги, Упав Онєгін їй у ноги; Вона здригнулась і мовчить. І на Онєгіна зорить Без дивування і без гніву. Його пригаслий, тьмяний зір, Благання і німий докір Вона збагнула. Просту діву, Із серцем, повним давніх мрій, Скорбота воскресила в ній. ХLІІ Вона йому не каже встати, Очей не відведе своїх, Холодну руку відірвати Від уст не важиться палких... Куди вона душею лине? В мовчанні йдуть тяжкі хвилини І Таня стиха почала: "Доволі, встаньте. Мить зайшла Сказати все нелицемірно. Чи впам'ятку, Онєгін, вам, Як ми в алеї сам на сам Зустрілися, і так покірно Ваш осуд вислухала я? Настала ж і черга моя. ХLIIІ Була молодша я в ту пору, Здається, краща я була, Любила вас - та, крім докору, Що в серці вашому знайшла? Як говорили ви зо мною? Вам не була вже новиною Наївна дівчинки любов? І нині - боже! - стигне кров, Згадавши проповідь холодну І погляд зимний... Але вас Я не виную: ви в той час Поводилися благородно, Як справжній чесний чоловік: За це я вдячна вам повік... ХLІV Тоді - чи правда ж? - у пустині, Вам, вихованцеві Москви, Була не люба я... Та нині Чому так одмінились ви? Чому впадаєте за мною? Чи не тому, що між юрбою Ношу уславлене ім'я, Що княжий титул маю я? Що муж скалічений у бої, Що нас за те цінує двір? Тому, що людський поговір, Моєю втішений ганьбою, Вам славу міг би голосну Створити легко в мить одну? ХLV Я плачу... Як своєї Тані По цей ви не забули час, То вірте: краще б дорікання Тепер я прийняла від вас, Ніж порив пристрасті шалений, Такий образливий для мене, Ці сльози, ці палкі листи... Колись у грудях берегти Хоч теплий жаль могли ви потай До мрій невинних, молодих... А нині - що до ніг моїх Вас привело? Яка дрібнота! Як з вашим серцем і умом Буть почувань дрібних рабом? ХLVІ Весь пишний цвіт моєї долі, Життя гучного марний грім, Мій успіх у високім колі, Багаті учти, модний дім,- Що в них? Віддать могла б я радо Нікчемну розкіш маскараду, Увесь цей блиск, і шум, і чад За кілька книг, за дикий сад, За тишу закутка сільського, За ті місця, де стріла вас Я в юності своєї час, За цвинтар, де піднісся вбого Дубовий хрест між верховіть: Моя там няня бідна спить... ХLVII А щастя видилось безмежне Так близько!.. Та любов моя Розбилася. Необережний Зробила, може, вчинок я: Мене в тужливому риданні Благала мати; бідній Тані Були однакі всі шляхи. Я вийшла заміж. Без пихи Я вас прошу мене лишити. Я знаю: в вашім серці єсть І гордість, і справдешня честь. Я вас люблю (пощо таїти?), Та з ким я стала до вінця - Зостанусь вірна до кінця". ХLVIII Вона пішла. Євгеній хмурний Стоїть, немов ударив грім; Якої муки порив бурний Він в серці відчува своїм! Та враз остроги задзвеніли, І в час, Онєгіну немилий, Татьяни чоловік ввійшов. Тепер, читачу любий, знов З моїм героєм розлучімось Надовго... ба й навік... із ним Доволі ми шляхом одним Бродили в світі. Обіймімось, На берег вийшовши. Ура! Давно (чи правда ж бо?) пора! ХLIХ Хоч друг, хоч ворог ти, читачу, Та приязно розстатись нам Я зовсім перепон не бачу. Прощай. Хоч би з яким чуттям Шукав у строфах цих недбалих Ти шуму років одбуялих, А чи спочинку від трудів, Малюнків жвавих, гострих слів, Чи лиш помилок граматичних - Дай боже, щоб у книзі цій Для втіхи любої, для мрій, Для серця, для боїв критичних Ти хоч би крихту міг найти. Прощай. Прийшли ми до мети. L Прощай, мій вірний ідеале, І ти, супутнику чудний, І ти прощай, натхнення стале Труда малого. Чар живий, Поету щастя принесли ви: Забув я з вами світ бурхливий, До милих серцем говорив. Багато проминуло днів, Відколи молода Татьяна І мій герой у тьмянім сні Враз появилися мені,- І вільноплинного романа Іще не ясно бачив даль Я крізь магічний свій кришталь. LІ А ті, кому я вечорами Початок повісті читав,- Одних нема, а ті не з нами, Як Саді те давно сказав. Без них портрет дорисував я З Онєгіна. А та, що взяв я Татьяні молодій за взір... О, скільки втрат було з тих пір! Блажен, хто міг лишити рано Бенке?ти юності, до дна Її не випивши вина, Хто не скінчив її романа І враз умів розстаться з ним, Як я з Онєгіним моїм Оглавление   www.pseudology.org